Вільна боротьба : Ірина Гусяк: «Коли їдеш перемагати, титули суперниць не мають значення»

Цього сезону вихованка Львівського училища фізичної культури Ірина Гусяк, яку тренери останніми роками презентували як молоду борчиню з чемпіонськими задатками, цілком і повністю підтвердила своє реноме: з чемпіонату Європи дівчина привезла “бронзу”, із Всесвітньої універсіади - “срібло”. А на чемпіонаті світу у Будапешті дебютантка з Трускавця зупинилася за крок від призового подіуму.

«Цей рік Ірина відпрацювала по максимуму. Навіть її п’яте місце на чемпіонаті світу можна на сьогодні розцінити як невеличку перемогу, - поділився враженнями голова Львівської обласної організації ФСТ “Спартак”, віце-президент Федерації вільної боротьби Львівщини Віктор Первачук. - В Україні у категорії до 55 кг вона сьогодні — найсильніша. Ірина вміє обхитрити суперниць, перемогти їх тактично. Але цього для гучного світового успіху недостатньо. Особливу увагу їй слід приділити фізичній підготовці, а також переглянути свій технічний арсенал. Якщо Іра навчиться вирішувати усі питання жіночої боротьби по-чоловічому, перемогти її буде непросто».

З усмішкою говорить про свою вихованку, яку визнали найкращою спортсменкою Львівщини за підсумками вересня, тренер Петро Білас: “У дитинстві Іра була спритною і жвавою. Тому, коли набирав діток у секцію боротьби, згадав і про онучку друга мого батька. Малюків набирав обманним шляхом. Казав, що на тренуваннях займатимемося гімнастикою, гратимемо в рухливі ігри. Та гімнастичні елементи перейшли у борцівські прийоми, а згодом Іра почала уже перемагати на місцевих змаганнях, обігруючи старших за віком дівчат. З часом прийшли перемоги і на дитячих першостях країни. А ось перехід у дорослу боротьбу дався їй непросто. Вихованку переслідували травми. Але завдяки силі волі вона не зламалася, вистояла. Перед фіналом молодіжного чемпіонату Європи Іра надірвала колінні зв’язки. Старший тренер збірної вимагав, щоб вона не виходила на заключну сутичку. Але дівчина наполягала. Її перемога дозволила українській збірній посісти третє загальнокомандне місце. Головний козир Ірини — впертість та цілеспрямованість, а ще допитливість і бажання вдосконалюватися. Деколи її доводиться навіть стримувати. Буває, сперечаємося безупину. Але наступного дня на тренуваннях уже обов’язково панують мир і злагода”.

- П’яте місце на чемпіонаті світу розчарувало мене, - згадує вересневі баталії на килимах Будапешта Ірина Гусяк. - До цих змагань почала готуватися ще під час Всесвітньої універсіади. Незважаючи на запалення окістя, я, відборовшись у Казані, не відпочивала, а взялася виправляти помилки. Уже наступного дня вибігла на зарядку та провела тренування на килимі. Усе для того, щоб з Будапешта привезти медаль. Але не склалося. Після чемпіонату вирішила суттєво змінити своє спортивне життя. Переїхала тренуватися до Києва, почала працювати з Василем Сурженком.

- Як ви відреагували, коли дізналися, що вашою суперницею ще задовго до фіналу буде жива легенда — японка Саорі Йосіда?

- Коли їдеш перемагати, а я їхала саме по перемогу, титули суперниць уже не мають значення. Я повинна була зустрітися з Саорі — байдуже, у першому колі чи у фіналі. 11-разова чемпіонка світу така ж людина, як і ви, — голова, дві руки та ноги. Нездоланною прірвою між мною і Йосідою виявився досвід. Вона обіграла мене за всіма статтями, використовуючи собі на користь мої ж помилки. Японки непереможні, бо на них працює величезна група фахівців. В Японії у залі боротьби, де ми тренувалися під час Кубка світу, є шість килимів, і з усіх необхідних ракурсів тренування кожного спортсмена знімають камери. Після занять уся команда переглядає відео з тренувальними сутичками і детально розбирає кожну помилку. Хочеться вірити, колись ми також зможемо працювати в таких умовах.

Ще одна болісна поразка на тому чемпіонаті — росіянці Валерії Колобовій. Я поступилась їй у Казані, а в Будапешті наступила на ті ж граблі, припустившись однакових помилок. Але вже через тиждень у Москві відбудеться Кубок Європейських націй. Гадаю, там ми знову зустрінемося з нею. І наші напрацювання з новою командою дадуть позитивний результат.

- Іро, ви розповідали, що понад усе любите читати пригоди і детективні історії. А ви авантюристка за характером?

- Не так давно я брала участь у туристичній мандрівці клубу “Манівці” і була у захваті від скелелазіння, перегонів на байдарках та пейнтболу. Я не прагнула брати участі у змаганні зі скелелазіння, лише попросила дозволити мені спробувати піднятися хоча б на метр. Але сама не помітила, як опинилася на самому вершечку. Авантюризм, який живе у мені, щоразу штовхає до нових випробувань. Внутрішній голос у такі моменти каже мені: “А ти зможеш так? Упевнена? Тоді спробуй!”. Чи не заважає мені ця схильність до авантюризму боротися? Ні. На килимі авантюри рідко коли проходять, особливо на змаганнях рівня чемпіонатів світу і Європи. Тут радше потрібна хороша концентрація. Я полюбляю діяти з упевненістю, що дія принесе позитивний результат.

І в спорті, і у житті я максималіст. На килимі прагну лише перемоги. А від життя хочу взяти усе можливе. Тому намагаюсь спробувати усе найкраще, що може дати людині життя, — уже й негайно. Використовую кожну можливість, яку дає мені доля.

- Яке найяскравіше враження подарувало вам життя?

- Політ на гелікоптері над Ніагарським водоспадом. Я дивилася униз з передньої кабіни і почувалася частинкою непоборної стихії. Подібні за силою відчуття дарують і спортивні перемоги. На моєму першому чемпіонаті Європи я, тоді ще дитина, йшла до своєї мети, незважаючи на травму і страшенний біль. І досягла своєї мети, а всі труднощі на шляху до неї зробили перемогу ще солодшою. “Срібло” на юніорському чемпіонаті світу і на Всесвітній універсіаді в Казані — це не лише медалі, а й незабутні враження. А після перемог починаєш більше цінувати миті, прожиті разом з родиною і коханою людиною.

Спорт навчив мене самостійності. Мами у мене немає. З батьком також уже давно не живу. Майже півтора року я вчилася у школі-інтернаті №2. Потім вступила до Львівського училища фізичної культури, а згодом пішла поповнювати свої знання до Університету фізичної культури. Мої рідні довгий час навіть не підозрювали про те, що я займаюся спортом. Коли батько побачив табель за 11-й клас училища фізкультури, він не міг повірити своїм очам! Тато був шокований, що я навчалася у спортивному закладі і що вчилася лише на “відмінно” і “добре”. Я хотіла знати все на світі, тому нерідко зачитувалася книжками до п’ятої ранку. Тепер я закінчила магістратуру зі спеціалізації “Спортивна рекреація”, але й досі полюбляю проводити вечори з книгами, що допомагають здобувати нові знання з улюбленої професії.

- Чого навчило вас життя в інтернаті?

- Науки виживання. Це справжня школа життєвого загартування, і я пройшла через неї. Окрім всього, та школа-інтернат дала мені хороших друзів, з якими я й досі не втрачаю зв’язку. Навчилася цінувати те, що дає життя. Моя жага жити і досягти максимуму народилися саме у тому інтернаті. Це я знаю тепер. А тоді... Коли я переступила поріг інтернату, була шокована: діти, інші учні, дуже агресивно та неприязно зустріли мене. І це лише тому, що я була новенькою. На жаль, вчителям не завжди вдається поставити себе на наше місце. Те, як показують інтернат по телевізору, і правдиве життя відрізняються часом до повної протилежності. У великий спорт я прийшла уже дівчинкою з характером. Однак і досі мене не покидають думки: не кожен у тій атмосфері може вижити.

- У спілкуванні ви відкрита і абсолютно не агресивна людина. Як вам вдалося зберегти ці якості у доволі жорсткому оточенні?

- Для мене це також залишається загадкою (сміється). Усе тому, що навіть у найважчі моменти у житті знаходиться місце для позитиву. Мене завжди підтримував мій перший тренер Петро Білас. Коли ти травмована, коли не вдається показати хороший результат, твої прихильники раптом кудись зникають. Тренер же був моїм захисником і натхненником завжди, що б у житті не трапилося. Для мене важливо, щоб поряд були люди, які вірять, що я обов’язково досягну бажаного.

Джерело: Олена Садовник, www.wz.lviv.ua

<<<