У Ташкенті на чемпіонаті світу з боротьби Україну озолотила вихованка Львівського училища фізичної культури Юлія Ткач (вип. 2009р.).
Повернувшись з декретної відпустки, Юля кілька місяців тому на чемпіонаті Європи піднялася на третю сходинку п’єдесталу пошани. А тепер наважилася на те, що ніяк не вдавалося протягом тривалої і насиченої перемогами спортивної кар’єри, — називатися найкращою на планеті.
- Після цієї перемоги у житті поки що нічого не змінилося. Медаль чомусь облізла і втратила привабливий вигляд — кожен хотів доторкнутися до неї, - усміхається Юлія Ткач. - Але на душі — повний рай. У ніч перед стартом мені не вдалося добре поспати, весь час думала про змагання.
- Ось приходжу до дівчат у кімнату о сьомій ранку, а вони вже стоять у трико... - розводить руками тренер Юлії Андрій Пістун.
- ...і перше, що йому сказала: “Я страшенно боюся”. Розуміла: жереб дає мені хороший шанс. Та перша сутичка — завжди найважча. А на цьому чемпіонаті мені дісталася непроста перша суперниця — добра знайома Валерія Лазінська з Росії, з якою ми уже не раз зустрічалися і знали особливості боротьби одна одної. Ми з Валерією чудово розуміли: ця наша зустріч буде вирішальною, і переможниця боротиметься у фіналі. У першому періоді я пропустила прохід у ноги і так віддала суперниці два бали. Та у наступній двохвилинці зрівняла рахунок і перемогла.
- Лазінська зазвичай віддає перевагу боротьбі у захисті, - прокоментував Андрій Пістун. - Юля ж протягом всієї сутички атакувала, але суддя не давав суперниці попередження за пасивність. А коли росіянка повела у рахунку, “розкрити” її було неймовірно складно. Тож Юля пішла ва-банк. Та назви прийому, який приніс їй переможні два бали, ще не придумали. Це був цікавий експромт... Перед фіналом Лазінська, яка неодноразово приїздила з тренером до Львова на збори, підійшла до мене і побажала успіху.
У наступній сутичці гречанка Агоро Папавасілеу, незважаючи на солідний досвід, протиставити Ткач нічого не змогла. Той поєдинок пройшов за одним сценарієм: перевод в партер із захватом руки і шиї і дострокова перемога — 10:0.
- А в півфіналі з Хенною Йохансон перший період я програла через пасивність: відчуття, що ця перемога гарантує мені медаль, давалося взнаки. Та коли сказала собі: “Якщо не боротимешся, то й не перемагатимеш”, справа пішла значно легше. У підсумку упіймала шведку на “бублику” і поклала на туше.
- Вашій суперниці у фіналі, американці Елені Пірожковій, пророкували “золото” ще до початку чемпіонату...
- А я, коли потрапила до фіналу, так раділа, що спочатку мені було байдуже — переможу чи ні. З порожніми руками, думала, вже точно не повернуся. Це була перша моя медаль чемпіонатів світу, тому дозволила собі побути щасливою. Та коли приїхала у зал на фінальну сутичку, атмосфера чемпіонату захопила і мене. Відчула, що у мене є шанс стати чемпіонкою, і гріх ним не скористатися. Тому з усіх сил почала налаштовуватися на перемогу. Два місяці тому я боролася з Пірожковою на турнірі Гран-прі в Азербайджані і програла їй 2:8. Проаналізувавши, чого робити з американкою категорично не можна (класти руку на перевод і проходити в ліву ногу), я поспішила виправити всі свої помилки. Цю перемогу приніс мені простий прийом — прохід в праву ногу, який я результативно виконала двічі. Це моя перша перемога над володаркою повного комплекту нагород чемпіонатів світу. До цього часу я програвала їй тричі. Тепер я нарешті зуміла добрати вагу, тому і боротьба моя стала потужнішою. А так перед змаганнями завжди доводилося посилено їсти.
- Юля перемогла завдяки грамотній тактиці. У попередніх колах 27-річна Пірожкова упевнено пройшла сильних азійських борчинь, але у вирішальній сутичці Юля виявилася мудрішою, - пишається підопічною Андрій Пістун.
- Елена напрочуд приємна дівчина, - веде далі Юлія Ткач. - В Азербайджані вона підійшла поспілкуватися і запитувала, чи складно повернутися у спорт після народження дитини. Незважаючи на те, що з раннього дитинства Пірожкова живе у Штатах (її сім’я емігрувала з Росії), вона чудово говорить російською. Мені ж англійською спілкуватися складно, шкільного рівня для цього недостатньо. Звичайно, хотілося б вивчити англійську, але поки що весь час присвячую спорту та сім’ї. Тож поки що навіть не планую додаткових студій. Усі мрії і плани крутяться довкола мого сина і майбутніх дітей. Навіть усі можливі премії за цю перемогу використаю на дитину. У мене немає якихось грандіозних планів. Просто хочеться хоча б деколи купувати йому якісні іграшки у дитячих супермаркетах, щороку з сім’єю їздити на море чи відпочивати у горах, навідуватись до родичів.
Мої рідні — найбільші натхненники у спорті. Заради спортивної самореалізації я змушена була на півроку залишити дитину на чоловіка і маму. Тож рада, що ця жертва була недаремною, а я не така вже й зозуля (сміється). Повернулася до тренувань, коли синочку виповнився місяць. Усе було складно, але так чудово завершилося. До змагань, щоб не хвилюватися, я вишивала та спілкувалася через скайп з рідними. Уже вишила бісером собі сорочку. А тепер ось вишиваю для мами. Задумка у мене грандіозна: усі рукави повинні бути в маках. Мабуть, років п’ять доведеться просидіти над нею. Сьогодні вишиванки — це модно. А коли ти на зборах у горах на три тижні відірваний від світу, вишивка — це просто спасіння. У нашій збірній, мабуть, уже всі дівчата вишивають.
- Чи думали ви про те, що додому можете повернутися без медалі?
- Розкажи, що ти сказала, коли ми їхали у ліфті! - з-під лоба глянув на ученицю Андрій Пістун.
- Що не буду так наполегливо тренуватися, якщо знову залишуся без медалі, - знизала плечима Юля. - На тренуваннях я викладаюся на всі сто, тому коли повертаюся додому без нагород, відчаю немає межі. Перед цим чемпіонатом сказала собі: “Якщо знову повернуся з порожніми руками, на тренуванні буду халявити. Якщо перемоги не даються, навіщо тоді надривати здоров’я?” На жаль, я перемогла (сміється). Тож тепер доведеться працювати ще більше.
- Коли Юля боролася на турнірі в Баку, я написав їй СМС: “Ти вже дозріла до перемог на серйозних змаганнях”. Але на тому Гран-прі вона програла якось так приречено, як Бразилія на футбольному мундіалі німцям, - додав Пістун. - “А якщо вона так боротиметься у Ташкенті? - запитував я себе. - Що ж робити далі?” На попередніх чемпіонатах медаль наче вислизала у неї з рук. Та щоб стати чемпіонкою світу, треба, мабуть, спочатку добряче постраждати. Ось наша Олександра Когут чемпіонкою стала лише з шостої спроби.
- Я не вірю, що вона халявила б, - переконує чоловік Юлії і борець у минулому Олександр Ткач. - Тренувалася б далі, виконувала б необхідну роботу. А медалька від неї нікуди би не поділася. Непереможних спортсменів не існує. А своєю впертістю Юля зрушить будь-яку стіну.
- Юлю, чи є ще суперниця, яку понад усе хотілося б перемогти?
- Це триразова олімпійська чемпіонка і дев’ятиразова чемпіонка світу Каорі Ітьо, яка практично усі свої титули здобула у моїй ваговій категорії. Але не так давно титулована японка перейшла у вагу до 58 кг.
- ...і дала можливість перемагати іншим. Ітьо та її співвітчизниці Йосіді, яка змагається у найлегшій категорії, серед простих смертних робити нічого. Це інопланетяни, проти яких усі інші просто безсилі. Ці дівчата ніколи не помиляються і відпрацьовують, наче роботи. Коли я дивлюся, як борються ці японки, у голові нав’язливо булькотить одна думка: “І чим це я займаюся все життя? Мені направду нічого робити у боротьбі”. Поки що я не бачу спортсменок, які могли би перемогти їх. У Токіо-2009, на післяолімпійському чемпіонаті планети, весь борцівський світ зі сльозами радості проводжав Йосіду та Ітьо: вони офіційно завершували кар’єру. Але зовсім скоро наші японські “бабусі” передумали і вже на наступному чемпіонаті знову змели усіх з килима.
- Каорі насправді — мій кумир. І не тільки тому, що завжди перемагає, - зізналася Юля. - Просто у нас один стиль боротьби: ми не любимо кидати суперниць і віддаємо перевагу проходам у ноги.