Вільна боротьба : Ірина Мерлені: «Чиновники повинні бути патріотами в першу чергу»

Титулована спортсменка, вихованка Львівського училища фізичної культури Ірина Мерлені-Микульчин повідала Еспресо.TV, як в умовах тотальної економії керує управлінням молоді та спорту Хмельницької обласної державної адміністрації, яке очолила місяць тому.

- Як ви ставитеся до того, що низка українських спортсменів вже змінила або збирається змінити громадянство?

- Все залежить від ситуації. Якщо у спортсменів є на те сімейні обставини, то їх можна зрозуміти. Нещодавно зіштовхнулася з подібною ситуацією: хмельницька легкоатлетка вийшла заміж за білоруса. Я побажала їй сімейного щастя й успіхів у спортивній кар’єрі. Якщо кримські атлети змінюють громадянство – я теж ставлюся до цього з розумінням, коли у людей немає іншого виходу. На жаль, у цей надзвичайно скрутний час, коли на сході країна триває війна, у держави немає коштів утримувати атлетів. Якщо спортсмен спокушається на кращі умови та гроші – то це їхня особиста справа. Кожна людина має вибір.

- Свого часу ви близько двох років проживали в Греції, проте повернулися назад до збірної України і здобули історичне олімпійське «золото» під синьо-жовтим прапором. Що змусило вас повернутися на Батьківщину?

- Не маючи належного фінансування, адже тоді жіноча вільна боротьба не була олімпійським видом спорту, я спробувала себе реалізувати під іншим прапором. На жодних офіційних змаганнях – чемпіонати світу чи Європи – я не виступала за Грецію, проте на міжнародних турнірах боролася. На них до мене постійно підходили старший тренер української збірної Анатолій Харитонюк та інші тренери, вмовляючи мене повернутися, обіцяючи хороші умови. Жіноча боротьба ввійшла до програми Олімпіади-2004, за два роки до якої вийшов указ президента України про призначення президентських стипендій. Крім того, коли я травмувалася, то греки не стали допомагати мені – оперувала коліно за свої гроші. Та й грецького паспорту в мене так і не було. Я була щаслива знову повернутися в Україну, виграти Олімпіаду саме під синьо-жовтим стягом і ніколи не шкодувала про це. Коли я стояла на найвищій сходинці п’єдесталу, я вперше відчула себе патріоткою, була горда за Україну. Пізніше мені пропонували змінити громадянство, та в мене ніколи навіть і подібної думки не виникало. Як я могла покинути країну, яка дала мені квартиру, машину, премію і високу стипендію?! Я не могла зрадити Україну.

Такою була реакція на олімпійське "золото" Ірини Мерлені та старшого тренера Анатолія Харитонюка

- Що для вас означає бути спортсменом-патріотом?

- Це людина, яка творить спортивну історію на Батьківщині, долаючи при цьому всі перешкоди. Спортсмен-патріот залишається в Україні, незважаючи на всі привабливі пропозиції інших країн. Можливо, йому нелегко відмовитися від них, але він принципово не приймає їх. Для мене прикладом справжнього спортивного патріота є львівський тренер з вільної боротьби Андрій Пістун. Скільки Азербайджан не намагався переманити його і його вихованок – ні він, ні його борчині не покинули рідну землю. От вони по-спражньому люблять Україну.

- Чи можна тих спортсменів, які пішли шукати щастя за кордон, звинувачувати в тому, що їм все-таки забракло безкорисної любові до Батьківщини?

- У людини може бути один-єдиний шанс у житті, і важко звинувачувати її в тому, що вона скористалася ним. Спортивний вік короткий. Зміна громадянства – це особисте питання кожного, і подібні рішення залишаються на їхній совісті. Багато спортсменів переїжджають в інші країни ще й через жорстку конкуренцію. Вони не хочуть чекати багато років, доки лідер завершить кар’єру і для них в збірній звільниться місце. Наприклад, ті ж російські борці виступають за Македонію, Казахстан, Узбекистан, Туреччину, Молдову, Румунію…

- Багато з них нарікають на байдуже ставлення до них українських федерацій. Беручи до уваги ваш досвід, спілкування з колегами, ця проблема дійсно існує – федерації чи спортивні чиновники не надто дбають про атлетів?

- На жаль, так. Чиновники повинні бути патріотами в першу чергу. Багато з них не були спортсменами чи тренерами. Тому вони не розуміють всіх потреб і нюансів спортивного життя, або ж у них в пріоритеті є певні види спорту. Функціонер має любити, жити спортом і працювати навіть більше, ніж атлети чи їхні наставники. Не вистачає державного бюджету для покриття всіх витрат – треба звертатися до голів державних адміністрацій, мерів міст, шукати спонсорів. Я знаю випадки, коли тренери чи батьки спортсменів брали навіть кредити у банках, щоб нормально тренуватися. Атлети – наша гордість, на них треба рівнятися. Не можна бути байдужими до них. Чиновники повинні дорожити спортсменами, виявляти їм свою повагу, цінувати. Тоді набагато менше українських спортсменів бажатимуть змінити громадянство.

- Зараз ви самі чиновник, хоча ще й з невеликим стажем – близько місяця. Як ви вирішуєте спортивні проблеми Хмельниччини, зважаючи на фінансування і війну в країні?

- Як титуловану спортсменку мене часто запрошують на ефіри, де я постійно озвучую наші проблеми. Я особисто знайомлюся з головами федерацій та тренерами, які розповідають мені про свої цілі, календарний план, фінансування цього всього. Враховуючи результати того чи іншого виду спорту, коригуємо виділення коштів, вирішуємо, де можна заощадити. Адже від розумного планування залежить розвиток спорту. У мене є знайомі бізнесмени, які вже допомагали мені проводити спортивні змагання. Тому буду знову звертатися до них за допомогою. Звісно, мені доводиться відмовляти хмельницьким тренерам у навчально-тренувальних зборах, оскільки фінансове становище країни вкрай складне. Роблячи це, я опираюся на здобутки й успіхи хмельничан на чемпіонатах України. Вірю, що нам вдасться правильно розставити пріоритети, не загубити жодного талановитого спортсмена чи тренера. Вважаю, треба стимулювати атлетів – хай навіть незначними коштами, проте звертати увагу на їхні потреби й успіхи, щоб у них прокидалися амбіції, їм хотілося змагатися, перемагати і бути патріотами.

- Чи торкнулися страшні військові події на сході країни ваших рідних чи друзів?

- На щастя, мене обминула війна. Проте друзі моїх батьків і моїх друзів проживали на Донбасі. Зараз вони покинули той небезпечний регіон і переїхали до рідних в інші області. Зокрема, і в Хмельницький. Я хочу висловити свою підтримку всім нашим військовим, які зараз беруть участь у бойових діях. Я бажаю усім нам, аби ця війна якомога швидше закінчилася нашою перемогою. Для мене найрадіснішою звісткою за останні місяці стало те, що, за офіційними даними, 5 серпня ніхто з українців не загинув. Я вірю, що невдовзі ми зможемо насолоджуватися мирним, спокійним життям, ростити дітей, спортсменів, науковців і розбудовувати свою українську державу.

- У вас підростає два сини. Якщо вони захочуть стати військовими, будете їх відмовляти? Мовляв, краще реалізуй свої таланти в спорті чи науці.

- Звісно, я хотіла б, щоб мої діти були спортсменами. Та якщо вони захочуть стати військовими – відмовляти не буду. Навпаки, підтримаю їх.

За матеріалами www.espreso.tv

<<<