49 років1971 - 2020
ГоловнаКонтактиКарта СайтуEnglish

Вільна боротьба : Василь Шуптар: «Мені пощастило вступити до Львівського училища фізкультури і я почав додавати»


 Незважаючи на серйозні травми, вік, інші випробування призера чемпіонатів Європи та світу Василя Шуптара, вихованець Львівського коледжу спорту (кол.училище фізичної культури) продовжує наполегливо працювати, ніщо не зупиняє його на шляху до мети.
  -Васю, коли тобі майже 30-ть, напевно, непросто тримати себе  у відмінній формі?
  -Так, нелегко, особливо в моїй ваговій категорії, де є багато сильних, талановитих, перспективних борців. Обдарована молодь весь час підтискає, змушує тримати себе в тонусі й не дає можливості розслабитися. Маю весь час себе пильнувати, щоб на рівні конкурувати з ними.
  З ким із наших хлопців тобі працювати цікаво?
  -Мені складно когось виділити, адже в нас є чимало достойних борців. Технічний Гор Оганнесян. Вибуховий Ерік Арушанян. Чимось є подібним до мого стиль Ігоря Никифорука. Ще мені подобається боротьба талановитого борця Павла Визіра.
  -Як ти прийшов в боротьбу?
  -Ми переїхали в Теребовлю з Львівської області і я пішов на тренування разом з двоюрідними братами, які вже займалися.
  Розкажи про свого першого тренера, ким він був для тебе?
  Леонід Михайлович Уруський, учень Олександра Раковського, через травму плеча був змушений передчасно завершити спортивну кар’єру. Для мене Леонід Михайлович був і залишається в першу чергу – другом. Між нами невелика різниця в десять років, коли я прийшов в секцію мені було 14-ть, а йому 24-ри. Він сам тільки закінчив боротись, йому хотілося ділитися досвідом і він робив це радо й щиро, тому я попав в хороші руки. Коли тренер побачив моє сумлінне відношення до праці, зрозумів, що  хочу рости й розвиватися, він  порадив мені вступати до спортивного училища, що я потім ізробив.Я і сьогодні, коли приїжджою в Теребовлю, першим ділом  його видзвонюю, ми зустрічаємось, спілкуємось, між нам зберігаються теплі, дружні відносини. Леонід Михайлович і сьогодні тренує глухонімих дітей разом із моїм рідним братом Миколою.
  Чи можеш пригадати, чим саме тебе полонила боротьба?
  -Насамперед тим, що в боротьбі ти все робиш сам. Результат залежить конкретно від тебе. Якщо в ігрових видах багато залежить від багатьох гравців, то в нас за все відповідаєш сам. Якщо ти переміг – це заслуга твоя, це означає, що ти працював, як належить, в іншому разі – не можеш ні на кого нарікати окрім себе. Якщо програв, маєш шукати причину в собі, а не звинувачувати інших. Саме за це я полюбив боротьбу. В боротьбі ти є особисто відповідальним за результат і він приходить  тоді,  коли ти викладаєшся на сто відсотків.
  -Ти почав займатися боротьбою майже в  14 років,  напевне, саме через брак техніки,  тобі було складно проявити себе серед кадетів…
  -Так, підлітком часто програвав. Мені було важко наздоганяти ровесників, які на той момент займалися боротьбою хтось п’ять, а хто й більше років. Вони випереджали мене за досвідом і майстерністю.  На чемпіонатах України серед кадетів постійно поступався Назару Кульчицькому та Арсену Едігарову. Якось,під час спільного збору в Теребовлі, на мене звернув увагу  Олександр Раковський і запросив мене на навчання до Львівського державного училища  фізичної культури. Можливо технічно я відставав, однак функціонально був підготовлений добре – викладався на килимі, бігав кроси, працював з резиною. Поразки  додавали мені ще більшого завзяття в роботі.  Врешті мені пощастило втупити до Львівського  училища, і завдяки серйозним тренуванням  я почав з кожним роком  додавати.
  -Олександр Раковський повірив в тебе?
  -Так. Пам’ятаю в 11 класі на чемпіонаті України серед кадетів в фіналі поступився Назару Кульчицькому і Олександр Геннадійович мене запитав: «Які в тебе плани?» Відповів, що буду боротися по юніорах. І тоді тренер знову дав мені шанс – дозволив продовжити навчання на курсах. Хоча відбір на курси був досить жорсткий, адже переважно брали чемпіонів України.
   -Хто з тренерів чи борців під час навчання у Львові, найбільше повпливав на твоє становлення як професійного борця?
  -Звісно – Олександр Раковський. Також для мене прикладом був Андрій Стадник, з яким ми тренувалися в одному залі. Саме в 2008 році Андрій Стадник став срібним призером Олімпійських Ігор і для нас було за честь працювати на   килимі з одним із найсильніших борців планети. Я завжди собі казав, якщо такі люди досягають успіху, значить і я можу. Потрібно працювати, терпіти й вірити.
  Коли до тебе прийшов перший успіх?
  -Через рік я став чемпіоном Кубку України серед юніорів і виграв чемпіонат України серед молоді. А вже коли вступив на третій курс Львівського інституту фізичної культури переміг на чемпіонаті світу серед студентів в Фінляндії.
   -За своє борцівське життя в тебе не раз ставалися серйозні травми, але ти завжди повертався…
  -Я багато працював, повністю викладався на тренуваннях, не жалів себе і організм інколи просто не витримував, давав збій. Можливо потрібно було  трохи поберегти себе, десь сачканути,  а я не вмів. Травми в мене були серйозні. Коліна вилітали. Два рази ногу ламав. Із-за того, що прагнув швидкого результату, а воно так в житті не завжди виходить. Треба було деколи відпочивати.
  -Як ти відновлювався і змушував себе знову братися до роботи?
  -Я брав за приклад інших людей, які теж після травм поверталися і ставали чемпіонами. В Ельбруса Тедеєва на колінах половини зв’язок немає, але це не завадило йому стати чемпіоном Олімпійських Ігор. Тому я знав, що травми мене не зупинять, вони можуть тільки забрати в мене час, але не зможуть позбавити мене мрії. Під час чергової операції, перше питання, яке задавав лікарю – «Коли зможу повернутися на килим?» Це було єдине питання, яке мене хвилювало.
   -Розкажи, як ти справлявся будучи студентом Львівського інфізу, коли одружився?
  На третьому курсі інституту я одружився. Дружина, дитина… Потрібно було платити за квартиру, грошей не вистачало,  мені особливо не платили.  Не було результату. Тож довелося боротися на всіх турнірах, де давали грошову винагороду. В Коломиї турнір виграв, отримав 800 доларів. Потім поїхав на турнір «Солідарність», що проходив в Дніпрі, теж переміг, отримав 1000 доларів і приз за кращу техніку від Буйвасара Сайтієва. До речі, тричі ставав чемпіоном цього турніру. Так виступаючи на турнірах вдавалося заробити гроші для прожитку  родини.
  За сімейними обставинами ти був змушений перевестися до Уманського педагогічного інституту і переїхати до дружини в Смілу, двічі на тиждень тобі доводилося їздити тренуватися до Києва. Як витримував такий графік?
  -Було трохи важко, але воно було того варте. Коли почав боротися по дорослих в мене пішов результат. В 2014 році виборов бронзу на чемпіонаті Європи. А в 2015, на чемпіонаті світу в Лас-Вегасі теж здобув «бронзу».
   -Звісно, кожен борець є універсальним спортсменом, на що робиш акцент у підготовці?
  -Раніше робив акцент на витривалість, бігав кроси. Працював, як в нас кажуть «на дихалку». Знав, що шість хвилин буду активно йти вперед. Але сьогодні це  витримати фізично важко. Тому змінюю тактику боротьби. Намагаюся не поспішати, не робити зайвих рухів. Працюю сконцентровано й виважено. Взяв бал, зупинився. Припустився суперник помилки, зробив контр-прийом, збільшив перевагу і знову його контролюю. Але так як раніше –  переслідувати суперника протягом шести хвилин мене вже не вистачає. Сьогодні працюю більше на досвіді.
  -Васю, тобі доводилося ганяти від семи до десяти кілограмів, як ти витримував шалені перевантаження і що б міг порадити молодим борцям стосовно гонки ваги?
 -Якщо взяти дітей, я би їм взагалі заборонив ганяти вагу. Максимум до трьох кілограмів. Не більше. Тому що організм молодий, він росте, додає і цими гонками ти його просто вбиваєш. Багато підлітків, що боряться по кадетах, через гонку ваги  навіть до юніорів не доростають. Дорослі – це окрема тема. Мене часто запитують: «Я показав результат в кадетській боротьбі, що робити далі?». Відповідаю обдарованим хлопцям: «Твій рівень – доросла боротьба. Потрібно підтвердити статус серед молоді, закріпити успіх серед борців до 23-х років і готуватися до виступів серед чоловіків. Не захоплюватися юнацькими успіхами, жертвуючи заради них здоров’ям, а налаштовуватися на далеку перспективу, робити акцент на дорослу боротьбу!». Із власного досвіду маю засвідчити, що більшість своїх травм отримав саме в стані повного виснаження, після замежнихзгонок ваги,  коли організм вже не може себе контролювати. В 27 років, дякувати Богові, перейшов до категорії 65 кг, і відтоді в мене вже не було таких серйозних травм, порівняно з попередніми роками, коли ламав ногу, руку, рвав зв’язки. Я не став менше працювати. Однак організму легше витримувати колосальні перевантаження.
  Чи траплялися випадки коли тобі хотілося завершити кар’єру?
  -Думаю, в кожного спортсмена трапляються ситуації, коли охоплює відчай. Особливо коли програєш, або коли не зумів вибороти Олімпійської ліцензії та потрапити на Олімпійські Ігри. Після важких травм, коли в душу закрадаються сумніви, зневіра.
  -Хто тебе підтримував в такі моменти?
  -Моя родина. Моя дружина Діана, яка теж боролася і не дозволяє мені впасти в депресію. Я завжди спокійний за дітей і знаю, що вони не будуть голодні, дружина подбає за них. Діана робить все, щоб я не переживав ні за які домашні проблеми, а міг спокійно тренуватись.
  -Хто сьогодні, окрім рідних, тебе підтримує, кому б хотів подякувати за допомогу?
  -Хотів би подякувати друзям з Олевська – Сані Бабіченко, Сергію Комалієву. Хотів би подякувати президенту Житомирської АСБ – Біслану Гелагаєву та Марії Петрівні Власенко. І, звичайно, своєму тренеру  Віктору Юрійовичу Білокопитному, який майже щодня дзвонить мені, розпитує, як  себе почуваю, в якому я стані. Цікавиться, що мені потрібно, намагається забезпечити необхідним. Підказує, підтримує, заохочує. Це важливо. Дякую всім людям хто переживає за мене і старається допомогти.
  -Васю, в тебе було нелегке спортивне життя, тобі доводилося долати суперників, травми, обставини, що сьогодні дає тобі сили рухатися вперед?
  -Сили дає сім’я –  дружина і мої донечки, яких безмежно люблю і які люблять мене, підтримують в усьому,  мотивують не здаватися, не відступати,  йти до своєї мети. І ще в дитинстві я поставив собі за ціль вибороти медаль Олімпійських Ігор.
   -Щоб наприкінці тобі би хотілося побажати молодим борцям?
  -Завжди кажу – ставити перед собою найвищі цілі і без зупину йти до досягнення своєї мети! Вірити в себе, повністю віддаватися на тренуваннях і результат обов’язково прийде!
  -Васю, дякую за розмову і бажаю досягти цілі!
Автор Олександр Пастухов, за матеріалами ukrwrestling.com.ua 
Контакти
Адреса:

м. Львів, вул. Кн. Ольги,1
тел: (032) 238 27 92
факс: 238 27 93

Директор:

Родак Степан Михайлович,

Заслужений працівник фізичної культури і спорту, відмінник освіти

Анонси
Управління майном спільної власності ЛОР оголосило конкурс на посаду директора ufk.lviv.ua/ua-category-other-tab1-news7552.html


Вільна боротьба

Вільна боротьба

Василь Шуптар: «Мені пощастило вступити до Львівського училища фізкультури і я почав додавати»Пам’ять Романа Шухевича борчині коледжу вшанували перемогамиВихованки коледжу домінували на київському міжнародному турнірі з боротьби Ідзінський - переможець, Стасюк - срібний призер молодіжного чемпіонату України з вільної боротьбиОлександра Хоменець і Манола Скобельська - чемпіонки України з вільної боротьби серед дівчатВалентин Григоришин - переможець, Сергій Костишин – срібний призер юнацького чемпіонату УкраїниАндрій Білійчук і Данило Стасюк – чемпіони України з вільної боротьби серед юніорівІ на молодіжному чемпіонаті України борчині Львівського коледжу спорту найкращі!Блискучий виступ вихованок коледжу спорту на юніорському чемпіонаті України з жіночої боротьбиОксана Лівач: «Мене помітили і забрали в спортінтернат – Львівське училище фізичної культури»Оксана Лівач – найуспішніша випускниця Львівського коледжу спорту у 2019 роціЧетверо вихованок Львівського спортколеджу у топ-3 світового рейтингу з жіночої боротьбиУ Харкові Данило Стасюк у рівній боротьбі поступився олімпійському призеруЮрій Вовк – срібний призер турніру пам’яті Ігора Первачука серед юніорівДіана Білоцька та Анна Козак – переможниці всеукраїнського турніру пам’яті Ігора Первачука