Футбол : Віталій Романюк: «До Львова приїхав на перегляд, сподобався тренеру Ярославу Дмитрасевичу»

          Винниківський «Рух» вдало розпочав свій дебютний сезон у Професійній футбольній лізі України і сьогодні є одним з лідерів другого дивізіону. За команду виступає багато вихованців Львівського училища фізичної культури. Це Віталій Романюк, Юрій Шевчук, Богдан Костик, Володимир Федорів, Володимир Бідловський та інші.

     Сьогодні з подачі сайту винниківського клубу маємо нагоду ближче познайомитись з футбольним життям Віталія Романюка (вип. 2001р.).

Батько був військовим, служив за кордоном. Народився в Угорщині, а у віці 5 років переїхав у Німеччину, в одне з військових міст. В Німеччині починав займатися спортом. Сказати, що я почав займатися футболом саме там буде не зовсім правильно. До України я приїхав лише коли був у 6 класі. Усі знайомі займалися різними видами спорту і я вирішив свої сили спробувати у футболі.

Ні, ходив в російську школу, тому спілкувався і українською, і російською. Української школи не було, тому вибір був обмежений. Коли був у шостому класі, батько перевіз сім’ю до України – у місто Старокостянтинів, що в Хмельницькій області. Можна сказати, що уже там почав займатися футболом, буквально через рік уже поступив у Львівське училище фізичної культури. До Львова приїхав на перегляд, сподобався тренеру Ярославу Дмитрасевичу. Він мене запросив до своєї команди і я поступив в ЛУФК. Був тоді у восьмому класі.

Можна сказати, що сам. Знав, що тут хороша футбольна школа. Якби у цей період мене на запросили до училища, велика ймовірність того, що футболістом я б не став. Був би військовим. Пішов би по батьківській дорозі.

З навчанням проблем не було, вчився добре. До училища був відмінником. А коли доводилося поєднувати футбол і навчання, ставало вже важче. Ще з дитинства розумів, що вчитися потрібно, оскільки футболістами стають одиниці.

Так, тренером команди був Валентин Ходукін. За «Карпати-3» приблизно грав два роки, після чого потрапив у «Карпати-2». Згодом з Тарасом Петрівським потрапив і до першої команди «Карпат». Було це якраз тоді, коли «Карпати» вилетіли з вищої ліги у першу. За першу команду «Карпат» зіграв лише один матч. Відчував, що треба кудись йти, що на тебе не особливо розраховують в команді. Потрапити в основу команди було важко.

Коли поступив в училище, тренери помітили мою швидкість. Грав здебільшого у захисті: або на фланзі, або в центрі. Чому тренери не ставили у напад? Мабуть, не був такий технічний. Краще працював на оборону, аніж на атаку.

Не без цього. Коли потрапляєш у сильнішу команду, завжди відчуваєш, що ростеш. Особливо на тренуваннях.

Так. Тренером команди був Богдан Бандура. Запрошення отримав саме від нього. Тоді в «Газовик-Скалу» перейшли також брати Баранці, Віктор Поліванов та Микола Грешта. Непогана була команда. Особливо сильно ми грали вдома. На базі «Газовика-Скали» тоді створювали ФК «Львів». Пригадую, на той час міг з «Карпатами» полетіти на збори, але захотів перейти в ФК «Львів». Тоді всі знали, що створюється нова команда з новим президентом. У перший рік ми непогано стартували, згодом дещо збавили обороти. Чемпіонат завершили в середині турнірної таблиці. Після цього до команди прийшов Степан Юрчишин і тоді в команді відбулося чимало змін. У деяких гравців завершилися контракти, декого в складі він бачити не хотів. На їх місце приходили інші молоді футболісти. У них горіли очі. Досвідчених гравців також вистачало. Юрчишин слідкував за командою, за тренуваннями, тому одразу визначився з ким піде далі, а з ким буде прощатися.

Було байдуже де грати. Грав там де казали тренери.

Були щасливі. На мою думку, Прем’єр-ліга була тоді на 3-4 голови сильнішою, аніж є зараз. В той час усе гаразд було з фінансами, усі мали гроші, а відповідно сильні склади. Кожне очко у Прем’єр-лізі для нас було на вагу золота.

Кращий старт годі й придумати. У нас в команді були майже всі гравці з першої ліги, додався лише Владислав Ващук.

Нормально. Професіонал своєї справи. Він завжди підказував, можна сказати, що від нього отримував ще одну установку на гру. Він був як тренер захисників.

Важко сказати. Можливо, ще не осмислили свій перехід на інший рівень. Потрібно було по-іншому до того всього ставитися, потрібно було ставити до себе інші вимоги. Не все в команді складалося добре, тому по ходу сезону команду очолив Сергій Ковалець. Був новий сплеск емоцій, кожен хотів себе проявити. У другому колі ми набрали більше очок, але провал у першому колі компенсувати не змогли. Звісно, було шкода, що Юрчишин пішов з команди, але це життя, у футболі часто все змінюється. Вважаю, що щось почерпнув і від Юрчишина, і від Ковальця.

Ці матчі були важливими. Можна сказати, що особливими для обох команд.

На жаль, ми пропустили другий гол і програли з рахунком 2:1.

Звісно, було приємно. Радів, але цей гол нам не допоміг.

Ні, адже на місці «Карпат» могла опинитися будь-яка інша команда. Кожна з команд вирішували свої завдання. Знаю, що «Карпати» за перемогу у цьому матчі мали премію. Відповідно, у футболістів була хороша мотивація здобути результат.

У нас було завдання повернутися до вищої ліги. Спочатку нам ніби все непогано вдавалося. Після першого кола чемпіонату команда була на другому місці. Тоді команду уже тренували латвійці і після одного з виїздів президент клубу побив з ними горшки. Після цього моменту сказати, що стан справ в команді був позитивним, мабуть, не можна. Згодом команду очолив Олександр Рябоконь, команда змінилася суттєво. В той період якраз брати Баранці перейшли в «Карпати».

Якраз тоді, коли в команду прийшов Олександр Рябоконь. Півроку уже грали за чесне слово, вірили, що все буде добре. Після завершення першого кола нам сказали, що боргів ніхто не закриє, оскільки грошей немає. Можна було собі шукати нову команду. Сім місяців нам не платили жодної копійки. ФК «Львів» мені та іншим гравцям винен немалу суму грошей. Хлопці тоді писали відповідні листи у певні органи, однак я цього робити не став, оскільки мав непогані варіанти продовження кар’єри. Судитися ні з ким не хотів, лише хотів, що клуб не вставляв палки в колеса, коли я буду переходити в інший клуб. За певну суму відступних я мав перейти в «Зорю», однак клуби не домовилися, і я нікуди не перейшов. Звісно, був злий, оскільки для клубу хотів зробити якнайкраще, а вийшло як завжди. Якби в цей час як деякі гравці писав би свої претензії, отримав би документи на руки і став би вільним агентом.