Петро Харжевський – минулорічний випускник Львівського училища фізичної культури, котрий у свої 18 років може похвалитись неабияким досвідом виступів як на внутрішній, так і міжнародній футбольній арені. У складі збірної України U-17 Петро брав участь у найпрестижніших європейських змаганнях, а зараз Харжевський є капітаном команди «синьо-жовтих» U-18 і юніорської команди U-19 львівських «Карпат». В інтерв’ю для Інформаційного центру клубу капітан «бронзових» юніорів «Карпат» розповів чому відмовляв українським грандам, як розпочинав кар’єру на позиції форварда та, що для команди U-19 означала персона Андрія Тлумака.
– Зі стартом юніорського чемпіонату, «Карпати» ставили перед собою ціль здобути золоті медалі. Наскільки результат третього місця є позитивним, зважаючи на ваші чемпіонські амбіції?
– У такому складі, як ми провели цілий сезон, наша команда зібралася вперше. Тому, можна сказати, що результат дуже хороший. Судячи по амбіціях хлопців, які завжди у фінальних частинах ДЮФЛУ боролись за найвищі місця, було досить прогнозованим те, що ми будемо вгорі турнірної таблиці. Можливо, десь трохи образливо, що по завершенні чемпіонату ми не стали першими чи другими. Якщо ж порівнювати з минулим сезоном, коли U-19 завершили сьомими, то цьогорічний результат насправді дуже хороший.
– Як гадаєш, за рахунок яких факторів чи, можливо, окремих матчів, ви поступились у боротьбі за перші місця?
– У першу чергу, це сталось через власні помилки. Ми втратили багато очок у легких матчах. До прикладу, із «Зорею» двічі втрачали турнірні бали, хоча, по ходу обох поєдинків вели в рахунку 2:0, але в кінці пропускали по два м’ячі. Безглуздий матч був і з «Олександрією», де теж 2:0 перемагали, а в кінцевому рахунку гра закінчилась нічиєю 2:2. Також провалили виїзну зустріч проти «Вереса» (0:0). Як говорив Андрій Богданович, це сталося через те, що більша частина складу тоді поїхала у збірні і ми довгий час не тренувались разом, а зібрались вже безпосередньо перед грою.
– Знаючи бажання Андрія Тлумака завжди перемагати, наскільки він залишився задоволеним сезоном, що закінчився? Що говорив після закінчення чемпіонату?
– Подякував нам за цей рік, за емоції, які ми пережили разом. Рахую, що в цілому, він справді був дуже вдалим для нас. За цей період виросли всі: як тренери, так і футболісти.
– Продовжуючи тему емоцій. У вас в команді завжди була дуже хороша, добра атмосфера...
– Думаю, це повністю заслуга тренерського штабу. Андрій Богданович організовував чимало спільних поїздок на природу чи, навіть, в кіно. Згадуються і хороші збори в Польщі, які стали першими для нашої команди у такому складі. Якщо назбиралось трохи грошей зі штрафів, то всі разом йшли в кіно. Все це нас сильно згуртувало, перетворило у справжню карпатівську сім’ю.
– Які штрафи були в юніорів?
– Спершу, Степанович (Тарас Петрівський – адміністратор команди U-19) багато штрафів збирав, якщо хлопці різне екіпірування на тренування одягали. Кілька разів штрафували за спізнення. Наприклад, нам дали три дні вихідних і мали збирались в 12-ій годині, а хтось приїхав трохи пізніше. Траплялось таке, коли і на установку спізнювались, але це одиничні випадки.
– За що штрафували Петра Харжевського?
– У мене не було штрафів. Ніколи не запізнювався на тренування чи установки. Хоча, з цим справді проблеми, завжди всюди приходжу не вчасно. Не знаю, як так виходить, але мені постійно всі про це говорять.
– Розкажи історію, як тебе обрали капітаном в U-19?
– На зборах у Польщі ми грали три товариських матчі, у кожному з яких виводили команду з капітанською пов’язкою різні футболісти. Перший спаринг у ролі капітана відіграв Дерман, другий – Оприск, а третій – я. Після цього Андрій Богданович сказав, що це три кандидати від тренерського штабу, але обирати капітана має саме команда. Тож всі хлопці зібрались і голосуванням кожен на папірці писав свого претендента.
– «Карпати» – єдина юніорська команда в Україні, яка проводила міжсезонну підготовку за кордоном. Про збори в Польщі ти вже згадував, саме час поговорити про Голландію...
– Можу із впевненістю сказати, це були найкращі збори в моєму житті. Через всі ті труднощі, які виникали з харчуванням чи прожиттям, наш колектив ще більше згуртувався. Ми разом робили абсолютно все, починаючи від миття посуду і закінчуючи командними переглядами футболу. Пригадую, як перед вечірнім тренуванням зібрались разом з проектором, щоби подивитись першу гру «Карпат» після відновлення чемпіонату. І так було кожну хвилину нашого перебування в Нідерландах. Окрім цього, вони дуже плідно минули для нас, ми якісно підготувались до відновлення чемпіонату, зіграли проти сильних суперників.
– Із завершенням сезону, для тебе закінчився період кар’єри в U-19. Що тобі найбільше запам’яталось за цей рік?
– Знову ж таки, наші збори в Голландії. Окрім них, важко щось виокремлювати. Який матч приніс найбільше емоцій? Мабуть, перемога над «Шахтарем» (3:1), хоч я тоді й не грав через дискваліфікацію. Це був найпозитивніший матч.
– Навіть після подібних поразок, тренерський штаб неабияк підтримував та мотивував команду...
– Відносини у нас справді були дуже хорошими й тісними. Не було випадків, коли команда не могла запитати в Андрія Богдановича про те, що нас цікавило. Тренери завжди йшли на контакт, всі питання ми вирішували тільки разом. Якщо у когось не виходили якісь моменти футбольного плану, то відразу ж це обговорювали. Ми завжди були відкритими один для одного. У нас не було окремо тренерського штабу і окремо футболістів. Звичайно, зараз хотілось би сказати слова вдячності за всі їхні зусилля, які вони доклали до того, щоб наш сезон минув максимально комфортно. З ними було дуже легко працювати. Тараса Степановича я би взагалі від футболіста не відрізнив (усміхається). У нас дійсно була одна велика сім’я.
– Що для тебе зараз означають «Карпати»?
– Це клуб всього мого життя. Разом з ним, починаючи з сьомого класу, я пройшов довжелезний шлях в Академії. Зараз з неймовірним теплом згадую всі ті емоції, які ми разом пережили за чотири роки. Дуже шкода,що так ні разу не стали чемпіонами, хоча тричі поступались у фіналі ДЮФЛУ. Окремо хочеться подякувати головному тренеру Вільчинському Володимиру Нестеровичу і Павлюху Івану Богдановичу. Вони нас виховали в Академії як людей і футболістів. Їхнім завданням було зробити зі звичайних юнаків – хороших, порядних людей, з чим тренери повністю впорались. І звичайно всі мої футбольні вміння – тільки їхня заслуга. Я прийшов в Академію нападником, перші півроку дуже вдало грав на цій позиції, за сім матчів забив вісім голів. Після цього до мене підійшов Володимир Нестерович і сказав, що відтепер я захисник. Півроку я всіляко ображався, сперечався з ним, але він продовжував ставити мене оборонцем. Мені було нецікаво грати в захисті, адже в кожному матчі ми перемагали умовно по 20:0, а позаду роботи майже не було, просто стояв собі. Пізніше, влітку поїхали на турнір в Баку, де зустрічались з «Бешикташем», загребським «Динамо». Нас там добряче «повозили», а в захисті я вже був активніший. Саме тоді мені подобалось, я змирився зі своєю новою позицією і грав тільки захисником.
– У кожного форварда є свій стиль святкування голів, яким він був у тебе?
– Пам’ятаю період у збірній, коли я забивав у восьми матчах поспіль. Якось так виходило, що тільки я забиваю, повертаюсь, а тебе вже всі обіймають, тому на особливе святкування часу зовсім не лишалось. Після одного з поєдинків ми повернулись у роздягалку, а тренер запитував у нас та не міг зрозуміти чому ми не святкуємо голи. До слова, це був Турнір розвитку УЄФА в Македонії, а ми тоді стали переможцями.
– У збірну тебе викликали як гравця оборони?
– Так, у мій перший матч за збірну у кожного із захисників було по тайму. Чесно кажучи, я відверто не найкращим чином себе тоді проявив. В останні п’ять хвилин матчу «зламався» опорник, тренер підбіг на бровку і запитав чи зможу я зіграти на його позиції. Я знову вийшов на поле, за ці кілька хвилин віддав гольовий пас, та і взагалі класно відіграв. На наступні збори Сергій Попов викликав мене як опорного. Кваліфікацію та Євро я діяв як захисник, а зараз знову граю опорного. Можна сказати, тренер у збірній бачить мене тільки на цій позиції.
– Не було думки повернутися в напад та знову забивати голи, бути в центрі уваги?
– Зважаючи на всі свої антропометричні дані, зараз вже точно ні. Потрібно розумно використовувати свої сильні якості.
– На кого з футболістів ти рівняєшся на своїй позиції?
– Так як моя улюблена команда «Ліверпуль», то подобаються Аггер та Шкртел. Якщо говорити про найкращого захисника у світі, то сьогодні це безперечно Рамос.
– А якщо говорити про «Карпати»?
– Думаю, лідером як у захисті, так і в команді є Федецький. Перш за все, на нього варто рівнятись за його характер. Він є прикладом для всіх молодих гравців. Перші рази, коли приходиш у роздягальню до основи, ясна річ, що переживаєш. Проте, після розмови з ним ці хвилювання зникають. Він дійсно дуже допомагає влитись в команду.
– В одному з останніх інтерв’ю Артем Федецький розповідав, що будучи капітаном, йому доводилося вирішувати чимало організаційних питань. Чи були у тебе подібні завдання в U-19 чи збірній?
– Звичайно, це невід’ємна частина роботи капітана. Якщо комусь форму не дали чи потрібно перенести час тренування – все це проходить через мене.
– А на полі як проявляються твої обов’язки капітана?
– Не сказав би, що по-особливому себе поводжу. Зазвичай, це прості робочі підказки. Ну і всі розмови із суддями теж на мені.
– «Карпати» входять у трійку найкращих футбольних Академій України. Пройшовши та відчувши навчання там, чи можеш ти погодитись із цим твердженням?
– Рахую, не можна чітко виокремлювати за ким закріплюється перше чи друге місце. Трійка кращих футбольних Академій України – безперечно «Динамо», «Карпати» та «Шахтар». Мої слова доводять і всі фінальні частини змагань ДЮФЛУ, незалежно від віку. Завжди «Карпати» були і є в призерах. Головна ціль Академії – підготувати футболістів для Національної збірної та першої команди. Подивіться, зараз у нашій збірній U-18 стабільно сім-вісім футболістів викликають саме з «Карпат».
– На навчання у Львівське училище фізичної культури тебе запросив Володимир Безуб’як. Розкажи, як це було?
– У Вінниці відбувалась фінальна частина чемпіонату області. На той час мені було 13 років. Володимир Йосипович підійшов до мого старшого брата і запитав: «Скажи, він чесно 2000-го року народження?». Тоді, ми вже думали про продовження кар’єри, тож, приїхавши додому, зібрались всією сім’єю та обговорили цю пропозицію. Мій брат – майстер спорту з тенісу, але в 14 років його так і не відпустили до Києва в Академію. Пам’ятаю, він сказав мені, що зробить все, аби я там навчався. Навесні я поїхав на перегляд, а вже в серпні проходив перші збори з командою. Жодного разу ніхто не пожалкував, що тоді я прийняв цей виклик.
– На той час були ще якісь пропозиції, окрім «Карпат»?
– Не було. «Карпати» – перший серйозний клуб, який мене запросив. Вже під час виступів в Академії було багато пропозицій. Пам’ятаю, «Дніпро» заманював тим, що у них я міг грати нападником, як того хотів. Після фінальних частин кожного літа кликали «Динамо» і «Шахтар».
– Чому не прийняв пропозиції від грандів українського футболу?
– Вважаю, лідерами їх можна назвати тільки в перших командах. Розкажу, як я думав у восьмому класі: якщо ми їх обігруємо у фінальних частинах, отже вони є слабшими за «Карпати». Тим паче, мене все влаштовувало в команді, я не хотів щось змінювати. Розумів, що у «Динамо» чи «Шахтарі» не може бути краще, ніж в «Карпатах». Можу з впевненістю сказати, що ні разу про це не пожалкував.
– Проте, якщо ти хочеш рухатись вперед, то необхідно виходити із зони комфорту...
– Безперечно, так є, коли ти вже у дорослому футболі. На той час, я не бачив, що в інших командах може бути більше перспективи.
– Як тобі вдавалось поєднувати навчання і футбол?
– В училищі фізичної культури це справді можна поєднувати. Хотів би подякувати Родаку Степану Михайловичу за те, що в УФК були всі умови, аби це поєднувати. Звичайно, навчатись тяжко і це не завжди давалось (усміхається). Проте, якщо є бажання, то і час завжди знайдеться.
– Шлях футболіста супроводжує багато спокус, особливо в юному віці...
– Якщо ви маєте на увазі куріння чи алкоголь, то у мене є принципова позиція. У першу чергу, я несу відповідальність за результат перед командою, тренером, керівництвом клубу. Та і з моральних принципів я не можу вийти на матч після «гулянок». Не може футболіст собі цього дозволити, коли сотні вболівальників їдуть через півкраїни, щоби підтримати тебе.
– Перехід від дитячого футболу в Академії до дорослого в U-19. Наскільки це було помітно в ігровому плані?
– Дуже показовим для нас став перший матч у Полтаві. Було неймовірно спекотно. Ми перемогли 2:1, зайшли у роздягальню і зрозуміли, що віддали на полі все. У дитячому футболі, окрім фінальної частини ДЮФЛУ такого не було.
– Скільки часу знадобилось на те, щоб звикнути до такого режиму?
– Буквально за п’ять-шість турів ми влились у подібний темп.
– Напередодні старту нового сезону велось багато розмов про відміну молодіжного чемпіонату...
– Думаю, це було б неправильно. Багатьох гравців помічають саме у дублі, там, можна сказати, стартує їхня кар’єра. До молодіжного складу завжди прикуто чимало уваги. Думаю, якщо це все-таки станеться, то багато молодих талантів просто зникне.
– У «зелено-білій» команді ти з 13-ти років, вже встиг відчути карпатівський дух?
– Скажу, що у збірній карпатівців відразу видно (сміється). Не знаю як це правильно пояснити, вони якісь більші мужики чи що. Нам тренер завжди повторював, що зійдеш з поля, хіба коли тобі відірвуть ногу. Здається, інших футболістам зроду такого не говорили.
– Карпатівський дух відображається і на трибунах...
– Безперечно. Мені здається, багато футболістів починають забувати заради чого та кого вони грають у футбол. Таку неймовірну підтримку дійсно можна відчути на сьогоднішній день тільки на «Україні» та НСК «Олімпійському».
– «Арена Львів» чи стадіон «Україна»?
– Поки є низька відвідуваність матчів, то завжди буде стадіон «Україна». Тим паче, він свій, домашній, зручний. Це історичний стадіон для «Карпат». Я можливо не відчув наповну його атмосфери, це більше пішло від Андрія Богдановича та Андрія Михайловича. Вони завжди повторювали, що «Україна – легендарний стадіон». Думаю, і для самої команди приємніше грати на такій арені.
– Чимало приємних спогадів у твоїй кар’єрі пов’язано не лише з «Карпатами», а й виступами за збірну України. Згадати хоча б участь на чемпіонаті Європи...
– У першу чергу, це досвід протистояння з тяжкими суперниками, коли ти маєш впоратись з тиском на тебе від кінцевого результату. Скажу коротко, тоді ми зрозуміли, що нічим не гірші за іноземних футболістів.
– Підтримкою тоді вас забезпечила і Національна команда країни...
– Насправді, нас здивувала їхня відкритість. Вони ж були зірками для нас, але у розмовах з ними цього зовсім не помічали. Мабуть, найбільше з нами говорив Зінченко, він і зовсім був такий самий, як і ми.
– Історію про те, як ти став капітаном у «Карпатах» вже відомо, тепер розкажи про збірну...
– Перед товариською грою тренер назвав склад і сказав: «Харжевський виводить команду».
– Під час виконання гімну України, ви постійно тримаєте один одного за плече...
– Можна сказати, це наша маленька традиція, яка вже триває кілька років.
– Гравці збірної України вірять у прикмети?
– Про себе скажу, що ні. Думаю, це тільки заважає футболістам. Пам’ятаю, ми перемогли у важливій грі на кваліфікації до Євро, а вже за кілька днів була наступна гра. Так от, ці пару днів намагався все робити так, як напередодні переможного матчу. У Сергія Попова у збірній є прикмета – автобус збірної назад ніколи не здає. На Євро з нами трапилась кумедна ситуація: ми проїхали поворот на стадіон, а прямо за нами їхала збірна Англії, тому здавати назад не було куди. Ми вийшли і добрячих сотню метрів йшли у роздягальню зі всім екіпіруванням та м’ячами. Англійці проїжджали та з «диким» поглядом дивились на нас (сміється).