Непрофільні види : Руслан Кошулинський: «Після 8-го класу мене забрали в спортінтернат»

Обрання керівництва Верховної Ради подарувало політичному Олімпу нове обличчя. При розподілі парламентських посад крісло "простого" віце-спікера відійшло "Свободі", яка відрядила у президію Руслана Кошулинського. (друкується із скороченнями).

- Давайте відійдемо від політичних питань. Розкажіть про себе. Ви невідомі широкому загалу, а вже обійняли посаду віце-спікера. Звідки ви, чим ви займалися?

- Це не Кошулинський обійняв посаду. Це посада, яку обійняла "Свобода" і опозиційні фракції. До цієї посади Кошулинський як постать має мінімальну заслугу - 0,1%, не більше. Це правда, і жодних реверансів я не роблю.

- Але тепер ви – публічна людина.

- Так. Руслан Кошулинський народився 9 вересня 1969 року у місті Львові. Народився в робітничій сім'ї, робітничому районі, в складному мікрорайоні Рогатки. Це майже передмістя, де все виробництво стоїть. Це серйозний район. Все життя навчався в спеціалізованих школах. Спершу в одній з небагатьох шкіл з поглибленим вивченням англійської мови. Займався спортом, легкою атлетикою. І після 8-го класу мене забрали в спортінтернат. Зараз це училище фізичної культури. Тобто основні юнацькі роки, коли йде формування особистості, перебував у спортінтернаті. Від цього є певний досвід самостійного життя, випробування себе як чоловіка, як людини. Мені було і комфортно, і не зовсім. У кінці 80-х спорт давав можливості. По-перше, це було чотириразове дуже хороше харчування, екіпірування, ми виступали за якісь клуби. Я був збірником збройних сил. Плюс нам ще видавали талони на харчування, які можна було поміняти на якісь гроші. І завжди гроші в кишені водилися. Це були надзвичайно важкі роки, 1985-1984. Тобто це таке юнацьке формування, яке дало змогу розуміти, що таке вулиця, які принципи життя на вулиці.

- Часто брали участь у бійках?

- Я тренувався в групі з легкої атлетики. Це спринт, тобто короткі дистанції, і стрибки в довжину. Відповідно маю темперамент, притаманний певному виду спорту. Це, як правило, холерики, дуже швидкі на ухвалення рішення люди, які могли це рішення зразу виконати. Тому всі перипетії давали змогу в будь-яких середовищах знати вагу, по-перше, слова, по-друге, відповідальності. Повага до чоловіка вимірюється вагою його слова. Навіть в таких середовищах, як вулиця. Завдячую спортінтернату - у мене там був дуже хороший тренер, корінний львів’янин, який формував чоловічі якості в молодих спортсменах. Зі спортінтернату я вступав до інфізу, але чомусь не вступив. Навіть не від своїх знань. Бо насправді вчився я добре, похвальні грамоти були. Я знав, що я вступлю в інфіз. Але в той час були інші чинники, окрім бажання вступити. Я ті чинники, очевидно, не виконав, з огляду на те, що я з робітничої сім’ї. В той час спортсмени були до потреби в різні навчальні заклади. Зайшов тренер, прямо в інфізі, сказав: "Хлопці, не переживайте, хто не вступив. Нам потрібні легкоатлети". В мене був ще колега-багатоборець, ми однокласники. Тренер каже: "Мені треба багатоборець і спринтер, у нас якраз немає в кооперативному технікумі" (сміється). Ми вирішили: ну, рік переб’ємося, а потім вступимо в інфіз. Ми так і зробили. Але ми не знали, на який факультет вступати. Мій товариш каже: "Не переживай, я знаю. На технологічний". Я питаю: "А що це таке?". Він каже: "Ну, це заввиробництвом, технолог, старший кухар". Я запитав: "А які ще є?". Товариш відповідає: "Ще є адміністратор ресторану, офіціант, але йдемо на технологічний, я точно знаю". Ну ми й вступили на технологічний. Я непогано знав хімію в той час, у мене були добрі оцінки. Я реально добре склав іспит, і пройшов. І з того часу я відкрив для себе таку незвідану галузь як кухня. Це насправді дуже цікаво. В мене є великий досвід кухаря, років 10 точно. Досвід людини, яка своїми руками зробила не одне весілля як шеф-кухар, приймала міністрів, президентів, Бог знати кого, готувала від будь-якої дичини до, умовно кажучи, паця запеченого .Але після того, що ти зробив, яке б воно класне не було, як би ти не оформив його, який би це не був витвір мистецтва, через хвилину, як ти його віддав клієнтові на стіл, ти маєш почати все спочатку. Оце відчуття того, що нічого не буває вже навіки. Ти маєш зробити це, віддати, і знати, що треба все починати спочатку. Тобто не буває так, що я досягнув якоїсь мети, і все, зупинився. Те ж саме треба робити знову, і ще краще, або не гірше. В групі було небагато хлопців – як правило, два-три. Ми знаходили механізм, як можна було, навіть використовуючи знання на кухні, перед дівчатами мати якийсь пієтет. Ну, кожен по-своєму. Я, наприклад, навчився якісно нарізати цибулю. Щоб привернути увагу дівчини, десь у неї чи в себе вдома, показував, як треба нарізати цибулю соломкою. Закривав собі очі, і шинкував цибулину на найтоншу соломку. Це, звичайно, вважалося величезним досягненням, що в свою чергу давало можливість мені… жарт. Кухар – це насправді дуже цікавий фах, вагомий фах, і знайти якісного кухаря, який орієнтується у всіх новинках, в класичних стравах, сьогодні дуже складно. Я зразу по страві бачу, схитрував кухар чи ні. А після технікуму була служба в війську.

- Вас в міліцію приводили?

- В мене в інтернаті була кличка "Кіт". Я ніколи не попадався. В спринтера завжди є можливість - він або наздожене, або втече. Мене було дуже складно наздогнати. В усіх хуліганських подіях я хіба витягував.

- Яка ваша найгірша хуліганська подія? Тільки чесно.

- Це недобре було, звісна річ. Колись йшли район на район. І всі в районі знали, що я достатньо добрий легкоатлет. І коли треба було наздогнати, я просто доганяв, збивав, а вже хлопці робили все інше. Це недобре, це неправильно було. А все решта….

Джерело: www.flalo.lviv.ua

PS. Повністю інтерв’ю з Русланом Кошулинським можна прочитати на сайті www.pravda.com.ua«Руслан Кошулинський: «Свій Уряд – найменша амбіція «Свободи».

<<<