Футбол : Тарас Павліш: «Прикро, що ми не здобули медалі»

Старший тренер футбольної команди випускного 11 класу Львівського училища фізичної культури Тарас Павліш (на фото) підбив підсумки виступів своїх підопічних у сезоні 2013/2014 загалом та у фінальній частині першості Дитячо-юнацької футбольної ліги України зокрема.

Зазначимо, що 17-річні вихованці ЛУФК за чотири роки участі в ДЮФЛ України в сезоні 2013/2014 вдруге пробилися до фінального етапу. Перший раз це було в рік їхнього дебюту на всеукраїнській арені. Але тоді підопічні Тараса Павліша і Андрія Дулібського через низку причин виступили невдало, посівши останнє, восьме місце.

Далі були два сезони, коли «академіки» не змогли подолати попередній груповий етап. І от другий виступ у вирішальній стадії першості ДЮФЛ. Четверте місце стало гідним завершенням існування команди. Тепер хлопці транзитом через юніорські і молодіжні команди будуть намагатися знайти своє місце у дорослому футболу.

«Сезон, що минув, команда розпочала невдало. Зігравши два матчі внічию з однолітками ужгородської СДЮШОР та BRW–ВІК з Володимир-Волинського, в карпатівському дербі з СДЮШОР «Карпати» ми програли, пропустивши вирішальний м’яч на останній компенсованій хвилині зустрічі. Тож після трьох турів в нашому активі було лише два пункти і місце в нижній частині турнірної таблиці. Але як засвідчив подальший розвиток подій, такий старт лише розізлив нас і в наступних іграх хлопців було не впізнати. Напевне, найкращим свідченням того, що далі ми йшли тільки вперед, є той факт, що до закінчення першого кола з шести ігор ми тільки одного разу, у Луцьку проти «Волині», зіграли внічию, а решту матчів виграли.

Майже на одному диханні, не збавляючи ходи, ми провели і друге коло. Вісім перемог говорять самі за себе. Щоправда, була і одна, але дуже болюча поразка. Ми вдруге програли СДЮШОР «Карпати», причому не мінімально, як це було в першому колі, про що я вже згадував, а з розгромним рахунком 1:6. Але то був той випадок, коли кінцевий результат абсолютно не відповідав тому, що відбувалося на полі. Гра була рівною, так само і гольових моментів команди створили порівну. Але різниця полягала в тому, що у нас м’яч не ліз у ворота, хоч плач, а у суперника, що не удар по воротах, то гол. А єдиний м’яч ми забили, коли вже все було зрозуміло – як то кажуть, розмочили рахунок. І знову скажу про психологічну стійкість своєї команди. Після того розгрому ми виграли шість матчів поспіль, причому у кожному з них наша перевага, як по грі, так і по рахунку, не викликала ні в кого жодних заперечень. Тож у підсумку ми достроково зайняли друге місце, випередивши найближчого переслідувача на вісім очок. Це дало нам право зіграти у перехідних іграх проти київського «Арсеналу», де на кону стояла путівка у фінальний турнір. У гостях ми зіграли 0:0, а вдома впевнено виграли з рахунком 4:0, тож тут особливо коментувати немає що.

Зазначу, що прогресу у грі, в порівнянні з минулими роками, нам вдалося досягти без жодних кадрових змін. Гравці у нас були ті самі, але деяким з них ми змінили позиції на полі. Так в цьому сезоні у нас в центрі оборони почала грати нова пара Олександр Олійник – Володимир Сениця. До цього перший з них грав опорника, а другий діяв під нападаючими. Не хочу бути голослівним, але хлопці насправді цементували нашу оборону і пропускати ми стали на порядок менше. А на позиції опорника дуже добре себе проявив Андрій Якимів. Нарешті після важкої травми (перелом ноги), яку отримав на фінальному турнірі три роки тому, повністю відновився Владислав Левчик. Причому, говорячи про відновлення, я маю на увазі психологію хлопця. Адже він грає центрального нападаючого, а на цій позиції після тих всіх операцій і тривалого лікування не так просто без боязні вступати в боротьбу за м’яч. Левчик, хоча й далеко не одразу, але зумів переступити через той підсвідомий поріг страху, який мав місце, і в цьому сезоні дуже сильно своєю грою підсилив команду. Не можу не сказати і про Олексія Гуцуляка. Цей гравець є шульга і лівою ногою видає дуже класні передачі, але не менш небезпечними є і його дальні удари. Також слід відзначити, що хлопець легко підлаштовується під будь-яку схему гри і однаково ефективно може зіграти як на лівому фланзі, так і на правому. А ще додам, що Гуцуляк має справжній спортивний характер. На футбольному полі він боєць і дуже злий, в хорошому значенні цього слова. При цьому поза межами футбольного поля, у повсякденному житті Олексій дуже хороша і насправді добра людина.

Знаю, що про 17-річних гравців багато хороших слів говорити не можна, бо їм притаманно впіймати «зірочку» і в результаті кар’єра може закінчити, так фактично і не розпочавшись. Але я сподіваюся, що ті, кого я згадував, як і ті ж Віталій Ільчук, Юрій Кутний, Володимир Буньо та інші, розуміють, що їм, аби заграти у футбол на серйозному рівні, треба ще дуже і дуже багато працювати. Ми з ними про це багато разів говорили і я маю надію, що нас, тренерів, вони почули і наші слова їм запали в серце та душу.

Окремо хочу сказати про нашого основного воротаря Діму Присяжнюка, який на хорошому рівні і стабільно відіграв майже весь сезон, але зламав руку перед фінальним турніром. Він дуже багато зробив для того, щоб команда пробилася в фінал. А вже на самому фіналі нам дуже його бракувало. Не сумніваюся, що з ним ми могли виступити ще краще.

Хоча й без Дмитра ми почали дуже добре. Те, що в нас є характер і ми не збираємося бути статистами, як це сталося три року тому, команда показала вже у першій грі з «Шахтарем». Ми двічі за рівної гри програвали по ходу першого тайму – 0:1 і 1:2, але по перерві зуміли повернути розвиток подій на свою сторону і виграли 3:2. Відзначу, що ми значно були ближчими до того, щоб виграти 4:2 а то й 5:2, ніж донеччани зрівняти рахунок. Цей матч ще більше додав нам віри в себе, в те, що ми можемо боротися за найвищі місця.

Чітко зігравши в обороні і ефективно в нападі, виграли ми і другий матч, у київського РВУФК. Тим самим ми гарантували собі перше місце, що дозволило нам у третій, заключній грі в групі проти дніпропетровського УФК виставити резервістів, щоб вони також отримали ігрову практику на такому престижному турнірі і по-справжньому відчули його атмосферу. Хлопці проявили себе добре, хоча за рівної гри й припустилися дитячої помилки в обороні, яка й призвела до поразки.

В півфіналі на нас чекав матч з нашими одноклубниками, командою СДЮШОР «Карпати». Ми дуже хотіли не тільки вийти у фінал, а й реабілітуватися за розгромну поразку 1:6 весною на попередньому етапі першості. Але знову не склалося і ми знову пропустили все ті ж шість м’ячів та ще й самі взагалі не забили жодного. Але якщо весною гра була рівною, то цього разу ми «розвалилися» вже після першого голу в наші ворота. Ну а коли пропустили три м’ячі поспіль з інтервалом у лічені хвилини, то далі можна було і не грати.

Але за один вихідний команда зуміла взяти себе в руки і в матчі за третє місце проти «Шахтаря» була близькою до того, щоб стати таки нехай і бронзовим, але призером першості України. Не вийшло, однак по цій грі у мене немає ніяких претензій до хлопців. За рівного першого тайму нам забили два голи. По перерві один ми відіграли і мали всі шанси зрівнювати рахунок. Та у вирішальний момент своє слово сказав суддя, не призначивши очевидний пенальті: м’яч летів у ворота, в яких не було голкіпера, але влучив у руку захисника. Гри рукою не було, але за таку руку, що перешкоджає залетіти м’ячу в пусті ворота, пенальті ставиться незалежно від того, хотів чи ні оборонець нею зіграти.

Звичайно, прикро, що ми не здобули медалі – це була б гарна для хлопців пам’ять про чотири роки участі в першості ДЮФЛ України. Та й своєю працею в цьому сезоні уся команда заслужила на нагороди. Але головне, щоб хлопці так само ефективно, як в останній рік, продовжували працювати і вдосконалювалися – тоді в їхній колекції медалей буде ще чимало», – підсумував Роман Тарасович.

Джерело: www.fckarpaty.lviv.ua

<<<