Футбол : Юрій Мокрицький: «Наші спортінтернати вважалися передовими у Союзі»

     У кар’єрі вихованця Львівського училища фізичної культури (кол. спортінтернату) було достатньо розчарувань і перемог, але константою для Мокрицького завжди були його якості: лідерство, професіоналізм і характер. Наявність його прізвища у складі була втішним аргументом для вболівальників — у захисті буде порядок, або як каже сам Юрій Ярославович — «замість зеленої трави буде чорна».

У тому віці, коли молодь лише починає мріяти про певні футбольні успіхи, наш герой здобував їх власною працею. У 16 завоював титул чемпіона світу серед юнаків. Коли ж досягнув повноліття, став своїм у ватазі дядьків армійського клубу. Іще за два роки він здійснив власну мрію, дебютувавши за «Карпати», що переживали період футбольної весни. Минуло зовсім небагато часу і йому довірили капітанську пов’язку провідного клубу західної України. Його сміливо можна включати до списку «львівських левів», на основі якого можна писати дисертацію на тему «Карпатівський дух». Мокрицький став єдиним гравцем «зелено-білих», хто відіграв усі 18 матчів історичного першого чемпіонату України. Саме він виводив партнерів на поле у фіналі Кубка України 1993-го проти «Динамо», а також на єврокубковий дебют із ірландським «Шелбурном».

     — Я продовжую слідкувати за улюбленою грою. Поки, на жаль, як уболівальник. Час од часу підтримую «Карпати» на стадіоні, зустрічаюся з ветеранами. Займаюся діяльністю, яка не має нічого спільного з футболом. Усі мої намагання повернутися у спорт у якості функціонера чи менеджера не увінчалися успіхом. Варіантів спробував чимало, але на даний момент так і залишаюся за бортом. Однак рук не опускаю.
           — Не хотіли, щоб ваш син став продовжувачем футбольного роду Мокрицьких?— У мене було велике бажання, Роман також обожнював футбол, але через проблеми із зором довелося попрощатися з мрією. Вирішив займатися юриспруденцією.
               — Професійну кар’єру ви закінчили 2005-го. Що було далі?
        — Як уже казав, бачив себе лише у футболі. Тому ввійшов до тренерського штабу Юрія Сака в «Гірнику-Спорті» з Горішніх Плавнів. Якоїсь мит виникли фінансові проблеми. Після цього шукав себе у футболі, але вакантної посади не було. Знаєте, як воно буває — при справі залишаються люди, які футбол з гелікоптера бачили. Ті ж, хто реально віддав своє життя цій справі, опиняються за бортом.

— Я був соціально активною дитиною і брав участь у всіх можливих секціях. Одного разу легендарний гравець львівських «Карпат» Богдан Грещак прийшов до нас у школу: «Хто хоче грати у футбол?». Із цього все почалося.

— Саме тоді не знав. Я ж у четвертому класі був. Батько вчасно підказав: «Це ж легенда львівського футболу Богдан Грещак». Тоді футболістів для наслідування було багато — Лихачов, Габовда, Козинкевич.

 — Окрім Грещака, вам пощастило попрацювати ще з однією легендою «Карпат» Левом Броварським і одним із найталановитіших львівських тренерів Ярославом Луцишиним.

— Ці люди сформували мене як футболіста. Абетку футболу я отримав від них. Зараз можу сказати ствердно: якби не ці тренери, то з мене футболіста точно не було б.

 — Разом із Броварським, що провів найбільше матчів у історії «Карпат», ви діяли на одній позиції на полі. Які фахові поради отримали від Лева Рудольфовича?

— Головне, на чому він акцентував увагу, вміння читати гру. Не потрібно бігати по всьому полю. Достатньо підказувати захисникам, диригувати ними і зробити так, щоб до мене м’яч не доходив. Я так і намагався робити.

— Уперше мене залучили до головної команди країни у 16-річному віці. Олександр Піскарьов і Ярослав Луцишин запросили мене в розташування новосформованої команди. Із нашого класу викликали Анатолія Мущинку, Юрія Шулятицького і мене. Потім Юрко поїхав додому.

 — Зараз в Україні актуальна проблема — сильніші клуби цуплять молодих і талановитих хлопців, пропонуючи гроші і «світле майбутнє». Ви постійно перебували в полі зору у справжніх футбольних акул. Невже жоден московський клуб не пропонував поїхати зі Львова?

— Найсерйознішим було запрошення Костянтина Івановича Бєскова. Я відповів, що не можу залишити команду, тим більше, попереду була армія. «Не переживай, синку, все зробимо». У «Спартаку» підібралася хороша «банда» — Карпін, Шалімов… Відбувалася зміна поколінь — пішов Вагіз Хідіятуллін. Шансів заграти у складі «червоно-білих» я мав багато.

— Я ж патріот… У мене була мрія — грати за «Карпати».

— Шкодував… Найперше, тому, що була можливість поїхати в Європу. Усі гравці того «Спартака» отримали такий шанс.

— Мені навіть ніхто не підказував про те, що я маю м’ячі носити чи форму тягнути з собою. Це обов’язок молодих і такі речі вважалися звичним явищем. За чотири-п’ять місяців я став стабільним гравцем основи, але продовжував виконувати негласні правила. Досвідчені хлопці сказали: «Ти чого? Це не твоє діло». Тому старші за віком гравці почали виконувати мою роботу. Колектив у нас був неймовірний.

 — Певне, Володимир Кухлевський та Іван Гамалій мали найбільший авторитет?

— Вони, а також воротар Ельхан Расулов. Прекрасні люди і хороші футболісти. Після гри завжди брали мене з собою. Різниця у віці не перешкоджала. Багато розумних речей почерпнув від них — як на полі, так і за межами. Віктор Рафальчук також сильно допомагав молоді: мені, Олегу Беньку, Олександру Гію, Олегу Береському.

 — Ті СКА «Карпати» запам’яталися цілою генерацією класних футболістів. Хто був найталановитішим?

— Найбільш імпонував Віктор Рафальчук. Він спокійно міг грати в основі будь-якої команди вищої ліги Союзу. Іще дуже сильними були В’ячеслав Лендєл і Володимир Кухлевський.

— Переважно діяв у опорній зоні. Фактично розміщувався трохи нижче за Рафальчука. На цій позиції було дуже приємно грати, адже Віктор справно робив свою роботу, тож мені було зовсім не важко. Пізніше ми зустрілися з Рафальчуком у «Карпатах».

— Який тренер довірив би місце у старті 18-річному хлопцю на відповідальній позиції в середині поля? У ті часи молодь не особливо отримувала шанси в інших командах. А у Львові Секеч не боявся цього.

— Олег із першого тренування почав викладатися сповна. Працював на двісті відсотків. Помітно було, що він піде далеко.

 Офсайд на Кавказі, «договорняк» ЦСКА, розлючений Піскарьов

— Коли грав за «Карпати» 1991-го ми поїхали на Кавказ. Славік Козак утік зі своєї половини поля і забив чистий гол. Ми пораділи, повертаємося до своїх воріт. Аж раптом чуємо свисток — суддя показує, що гол забито з офсайду. Ми всі здивовано дивимося на лайнсмена. А йому непереливки — п’ятеро гравців суперника обступили і смикають за прапорець. Мовляв, показуй поза грою. Йому нічого не залишалося.

 — Гол не зарахували?

— Продовжили гру з рахунку 0:0. Із центра поля ніхто не починав. До речі, щодо пам’ятних виїздів, то в Криму було незабутньо. Уже за незалежної України можна було почути про бандерівців із трибун.

 — У СКА «Карпати» ви працювали під керівництвом Миколи Самаріна. Іван Гамалій запам’ятав його завдякипостійним «двосторонкам», а Ігор Цісельський згадував, як наставник погрожував карпатівський зелений автобус перефарбувати у червоний. Що ви скажете про цього фахівця?

— Микола Олександрович довіряв молоді. Як і Секеч, він давав мені необхідний час на полі. У Самаріна був непоганий гумор — завжди знав, коли треба пожартувати. Тренувань у нього справді не було, як таких. Наприклад, триває збір 12-15 днів. Відповідно кожного дня граємо «двосторонку». Бувало таке, що їх було по дві на день — зранку і ввечері. Ось так ми набирали фізичну форму.

 — Ваша команда кілька разів могла вийти у вищу лігу, однак щоразу на заваді львів’янам ставали обставини — так було ще до вашого приходу.

— Не пригадую, якого року, але ми опинилися в епіцентрі скандалу. Московський ЦСКА боровся за підвищення у класі з «Гурією» із Ланчхуті. Ми приїхали в Москву на один із заключних матчів сезону. Наших керівників викликали на зустріч із партійним керівництвом. «Маєте програти»,  — сказали їм. Слово, ми повинні були взяти участь у «договорняку». Наш наставник Іштван Секеч ухвалив соломонове рішення — виставив на гру молодих футболістів і ми обіграли «старшого брата»(очевидно, йде мова про перемогу СКА «Карпат» у Москві 1988-го з рахунком 2:0. — Л.К.).

 — Чи у Москві були шоковані через таку наглість?

— Після цього ми відчули, що до нас змінилося ставлення. Судді почали пресувати, навіть за кордон на збори перестали випускати.

 — 1990-го ви переходите у дрогобицьку «Галичину»…

— Фактично СКА «Карпати» розформували і нас перевели в Дрогобич. Моя армія закінчувалася, мені треба було почекати ще півроку. Знав, що там надовго не затримаюся.

 — Отож уже скоро ви стаєте гравцем «Карпат». Здійснилася дитяча мрія?

— Безумовно. Одного разу до мене підійшов Ростислав Поточняк, що працював тоді в клубі і сказав: «Хочемо тебе бачити в команді». Я не роздумував і підписав контракт. У «Карпатах» мене класно прийняли. Багатьох знав, процесу адаптації не проходив. Значна частина була вихованцями спортінтернату: Чижевський, Сич, Забранський, Шаран…

 — 1987-й — особливий рік у вашому житті. У складі юнацької збірної СРСР ви стаєте чемпіоном світу і віце-чемпіоном Європи. Примітно, що стри жень тієї команди складали українці: Мороз, Никифоров, Матвеєв, Беженар, Мущинка… Секрет вашого успіху був у колективі?

— Наша команда була справді дуже дружньою. Ми завжди підтримували одне одного. Поїздки в збірну вважалися радісною подією. Важливу роль у цьому відігравав наш тренер Анатолій Піскарьов. Він сформував команду з українців, адже в той час наша країна була дуже багата на таланти. Система Лобановського працювала і це давало результат. Наші спортінтернати вважалися передовими у Союзі. Тактику використовували спартаківську, а фізичну складову запозичили в київського «Динамо». Цей симбіоз приніс результати.

 — Допомагав Піскарьову у збірній один із ваших перших тренерів Ярослав Луцишин. Очевидно, цей фактор вам дуже допоміг?

— Якщо чесно, то цей момент не був визначальним, і я переваг жодних не мав. Наведу один приклад. Виступала наша збірна на Меморіалі Гранаткіна проти команди, що була старша за віком. Здається, проти французів. Уяви епізод — на мене виходять троє суперників, виконується простріл із флангу, я в підкаті йду на перехоплення, але саме в той момент наш воротар виходить із воріт.

 — Автогол?

— Так, зрізав у власні ворота. Приходжу в роздягальню, а там розлючений Піскарьов. Починає висловлювати претензії лише мені. Я ж молодий, емоційний зняв із себе футболку збірної і жбурнув на підлогу. «Не треба мені вашої збірної! Їду додому!» — гукнув. Так і зробив, додому поїхав і назад не повертався. Луцишин жодним чином не вплинув на головного тренера і збірна провела один чи два турніри без мене. Їх вони провалили, тож Піскарьов запросив мене назад у розташування команди.

 — Помирилися?

— У нас була бесіда, за підсумками якої ми досягли порозуміння. Луцишин не був для мене певними «плечима». Він підказував, проводив тренування, але підсумкове рішення було за Піскарьовим. Того ж Юру Шулятицького могли зі Львова взяти, але жодного «кумівства» не було. Загалом, Піскарьов добре ставився до всіх українців, знав, що ми працьовиті на полі. Просив тільки про одне: щоб ми виконували все, що він каже. У нас тренування тривали по 40-50 хвилин. Жодної зайвої хвилини, все стисло і коротко, але доречно. У ті часи тренування могли тривати по півтори години. У нашого наставника такого не було.

 — Чи справді, що лідером тієї збірної був узбек Мірджалол Касимов?

— Так, Касимов був дуже хорошим футболістом. Утім можу сказати, що кожен у нашій команді перебував на своєму місці. Навколо всі дивувалися — як вони так можуть грати? Ми просто виконували вказівки тренера і відповідально ставилися до роботи. Кожен знав, чого чекати від партнера. До автоматизму було доведено навіть короткі передачі.

 КДБісти, знеболювальне, призи за чемпіонство

 — І часу ваших тріумфів пройшло майже 30 років. Чи організовували збір команди останнім часом?

— Ні, на жаль, не склалося. Плануємо зустрітися. Спілкувався з Владиславом Кадировим, який зараз мешкає в Азербайджані. Він розповідав, що телефонував Піскарьову і хотів організувати зустріч у Москві. Але зараз такий час, що вирішили перенести наш збір.

 — Збірна вашого покоління досягла небувалих успіхів. Чи скаути закордонних клубів пропонували перебратися в Європу?

— Треба робити акцент на те, що це — Радянський Союз. На всі збори з нами вирушали КДБісти. Єдиний варіант перебратися на Захід — утекти. Але то була небувала авантюра. У кожного вдома сім’ї, батьки. Ніхто не хотів ризикувати святим. Тепер набагато легше. Додому можна не повертатися.

 — Коли тобі 16, то не завжди вдається вберегтися від нерозумних вчинків…

— У нас такого не було. Усе завжди вирішували разом, дозвілля також проводили гуртом.

 — Якось Піскарьов сказав, що зв’язка захисників Мокрицький-Беженар уміє читати гру, відтак є надійною. Звіди таке вміння?

— У моєму випадку треба дякувати Грещаку, Броварському і Луцишину. На кожному тренуванні нам розповідали про всі тонкощі гри. Кожен із наставників приділяв мені багато часу і проводив індивідуальні бесіди. До того ж, із Сергієм Беженаром у нас були чудові стосунки, ми товаришували й за межами поля.

 — У такому віці гравці можуть демонструвати нестабільну гру, тож чимало потенційно хороших футболістів по дорозі до дорослого футболу губляться. У вашій збірній не було втрачених талантів?

— Якщо чесно, то в нас розкрилися абсолютно всі. Зате команда 1969-го року народження, на рік старша за нас, розчарувала. Вони були сильнішими за нас на голову, але практично ніхто не проявив себе в дорослому футболі.

 — Фінал чемпіонату Європи відбувався на «Парк де Пренс». Що відчували в той момент, коли розуміли, що вам, українським школярам, ось-ось доведеться зіграти на одному з кращих стадіонів світу?

— Було дуже приємно. Водночас була в мене і серйозна проблема. На заключному тренуванні перед фіналом я отримав сильний удар по нозі і за кілька годин до гри навіть не міг випрямити ногу чи ступити нею. Зранку тренер запитує: «Ти ж навіть ходити не можеш. Як же гратимеш?» А грати дуже хотілося, тому сказав, що зі мною все гаразд. Пішов до лікаря і кажу: «Дайте якесь знеболювальне». Той вколов препарат і я зумів вийти на вирішальну гру. Спочатку було дуже боляче.

 — І все ж ваші старання були марними — італійці перемогли з рахунком 1:0. Після гри ви заявили: «Ми били по горобцях, а суперник реалізував свій єдиний момент».

— Нам було важко лише перших 15 хвилин. Потім усе було гаразд, ми володіли ініціативою. Після турніру проходили обстеження, адже за місяць на нас чекав вже чемпіонат світу. Медичний штаб запевнив Піскарьова: «Жодних зборів їм не треба. Нехай просто відпочинуть, з’їздивши додому». Нам був потрібен відпочинок. Фізично команда була виснажена.

 — Тренер дослухався поради?

— Ми вирушили на збори в Сухумі і тиждень гуляли набережною. Єдина вправа з м’ячем — квадрати.

 — Повертаючись до фінального матчу, не можу вас не запитати про долю медалей. Минув час і громадськості стало відомо — італієць Роберто Сеччі не мав права грати у фіналі, тому «золото» у команди з Апеннін відібрали. Коли ви про це дізналися?

— За півроку по тому. Однак нам від цього легше не стало. В італійців забрали нагороди, зате офіційно переможцями ми так і не стали.

 — Чемпіонат світу, де збірна СРСР таки тріумфувала, проходив у Канаді. Чи познайомилися тоді з місцевою діаспорою?

— Так, українців було дуже багато. Більшість глядачів завжди підтримували нас. Вистачало й українських пісень, й жовто-блакитних прапорів.

 — Минає менше двох місяців і ви знову граєте у фіналі. Цього разу то був чемпіонат світу серед юнаків, вашим суперником була збірна Нігерії, а вирішальний матч відбувався в Торонто. Основний час переможця не виявив (1:1), а у серії пенальті виграла збірна СРСР. Проте свій удар ви не реалізували.

— Пробив я традиційно. Воротар просто відгадав, куди битиму. Тим більше, матч розпочався о 12-й годині за місцевим часом, а напередодні ввечері в Торонто пройшла сильна злива. Ми були дуже втомленими і грали в умовах сильної спеки. Добре, що Юра Никифоров використав свій гарматний удар. У голкіпера шансів не було.

 — Парадоксально, але згодом у «Карпатах» ви стали штатним пенальтистом.

— Забивав я стабільно, крім одного поєдинку з «Кременем». Валерій Дудка відгадав мій задум. З того часу намагався до позначки не підходити.

 — Перед матчем у вас було чимало цікавих зустрічей. Зокрема, вас вітав Пеле і Жоао Авеланж.

— Окрім легендарних постатей, у нас була ще одна цікава зустріч. Нас запросили партійні керівники і сказали, що за перемогу отримаємо по 100 канадських доларів. Ніхто не думав, що ми так далеко зайдемо. А ще керівництво пообіцяло нам по авто «ВАЗ-2106». Спонсори роздали м’ячі «Ацтека», якими грали на чемпіонаті світу в Мексиці. Фірма «JVC» вручила по відеокамері кожному з футболістів нашої команди.

 — Яка доля призів?

— М’ячі забрали для основної збірної, а з камерами було ще цікавіше. Нам сказали, що клуби вищої ліги не мають у своєму розпорядженні такої апаратури і вилучили в нас техніку. Мовляв, їм потрібніше.

 — Як зустрічали тріумфаторів у Москві по прильоті з Канади?

— Помпезної зустрічі не було. Приїхали у столицю, поселилися в готелі, відсвяткували ,а наступного дня пороз’їжджалися по домівках. Після фіналу в Торонто, до речі, представники діаспори запросили нас додому. Організували автобус і всіх українських футболістів зі збірної забрали на зустріч.

 — Було весело?

— Нам все дуже сподобалося. Однак це ще не все. Домовилися, що рівно опівночі за нами під’їдуть три машини і заберуть нас на гуляння. У той час тренери вже мали спати. Звичайно, що Піскарьов з колегами не спали. Нас це не зупинило і ми поїхали в український ресторан у Торонто. Нас вже чекали земляки і ми цілу ніч відзначали перемогу. Столи прогиналися від наїдків. Ось так після фіналу нас викрала українська діаспора. Під ранок всіх привезли назад у розташування команди.

 — Ярослав Думанський, який також був одним із найзатребуваніших гравців «Карпат» у збірних, казав, щомолодому організму було важко адаптуватися до перельотів…

— Чесно, жодних труднощів не було. Молодий організм витримував це все з легкістю.

 «Вівці», тактик Маркевич, трагедія в Одесі

 — Ви стали учасником першого матчу в історії незалежних чемпіонатів. 6-го березня 1992-го разом з «Карпатами» ви грали проти «Чорноморця», за який виступав Юрій Никифоров. Автор першого голу в чемпіонатах України Анатолій Мущинка свого історичного удару не пам’ятає. Що ви пригадуєте про ту гру?

— Пам’ятаю, що ми їхали в Одесу з єдиною метою — зіграти внічию. Нам вдалося виконати завдання і гра закінчилася з рахунком 2:2. «Чорноморець» на той час був дуже сильним і вважався топовою командою. Мені здається, що в певний момент «моряки» були сильнішими за «Шахтар» і «Динамо». Майже кожен із тодішнього «Чорноморця» міг за своїм рівнем непогано виглядати в європейських клубах.

 — Колектив у «Карпатах» був дружнім?

— Я в команді провів не один сезон і можу впевнено сказати, що у нас завжди була дружня команда. Тяжкі часи в державі позначалися і на футболі. Коли СРСР розвалювався, то навіть на далекі виїзні матчі не літали, а їздили автобусом. Бувало й ночами доводилося подорожувати. Але завдання у нас було одне — виграти матч. Бувало різне, гасло мушкетерів у нас було в повазі. Вигравали разом і програвали також всією командою. Збиралися після матчів і обговорювали ситуацію. Намагалися не допускати негативу. Тиск на нас був сильнішим, ніж зараз. Якщо програвали чи навіть у певних матчах грали внічию, то скандування «Вівці! Вівці!» з трибун пробуджувало миттєво. Зеленої трави на полі не було, лише чорна. Я ж сам львівський, тому не хотів потім йти по місту і слухати на свою адресу неприємні речі. Тому навіть «Чорноморець», який був на голову сильнішим за нас, а також «Дніпро» чи «Шахтар» дуже рідко здобували очки на «Україні». Лише «Динамо» було нам не по зубах, але бій ми їм давали , тож киянам було дуже важко. Команда складалася з львів’ян і у нас був характер. Про гроші мова не йде. То були не гроші, а копійки.

 — Рідні стіни вам завжди допомагали…

— У Львові завжди гралося по-особливому. Львівські вболівальники нас дуже поважали, але разом з тим вимагали. Якщо грали погано, то отримували своє. Хоча багато приводів для незадоволення не було. За Маркевича, наприклад, ми могли по три місяці не програвати.

 — Що саме такого особливого дав команді Мирон Богданович?

— Це дуже хороший тактик. Маркевич має підхід до кожного. Без крику, спокійно і виважено. Колектив це цінував і грав за тренера.

 — «Карпати» початку 1990-х не могли не подобатися. Про самовіддану гру голеадора Андрія Покладка ходять легенди. Усі чули про його підкати головою.

— Для того, щоб забити, Андрій міг зробити все. Там, де ногу запихають, Покладок вставляв голову. Перестрибував суперників, що були на дві голови вищими. «Пока» — це людина-гол. Міг з нічого створити момент і відзначитися. А ще він хороший товариш, компанійська людина.

 — У фіналі другого розіграшу Кубка України ви виводите партнерів на поле з капітанською пов’язкою. Мер Львова Василь Шпіцер, відправляючи потяг із вболівальниками до Києва, обіцяв, що у разі перемоги над київським «Динамо» на львівській Ратуші поряд з синьо-жовтим увесь день майорітиме зелено-білий прапор. Однак «Динамо» перемогло з рахунком 2:1.

— Перед грою в команді була хороша атмосфера. Ми знали, проти кого граємо і усвідомлювали, що буде важко. Було багато старання і хвилювання. Через нерви пропустили безглузді м’ячі. Моя капітанська пов’язка? Приємно, що партнери довіряли таку місію. У нас вибори відбувалися на зборах. Тренер може підказати в роздягальні перед грою. А капітан диригує грою на полі. Це почесна місія. Я дуже поважав кожного з партнерів, а вони — мене.

 — На ваших плечах лежала ще одна відповідальна місія. Останній захисник часто взаємодіє з воротарем і без підказок грати просто неможливо.

— Так, ми з Богданом Стронцицьким часто перегукувалися. Із часом це доходить до автоматизму. У мене, принаймні, так і було. Із заплющеними очима міг давати пас на будь-кого з партнерів. Дивився в іншу сторону, але знав, куди треба віддати, щоб м’яч потрапив до Любомира Вовчука точно в ноги.

 — Про кубковий півфінал 1994-го з «Чорноморцем» спілкувався з багатьма учасниками того матчу. «Карпати»вже були однією ногою в фіналі, якби не прикрий дальній удар, рикошет і гол.

— То була серйозна драма. Такого просто не може бути… Грали чудово, але на останніх секундах захисник «Чорноморця» підхопив м’яч на своїй половині поля і поплентався до наших воріт. Відстань була чимала — метрів сорок. Покладок, який наздоганяв суперника, не міг на це спокійно дивитися і гукнув: «Бий!» Той так і зробив. Серія рикошетів і гол… Якби було таких 150 ударів — м’яч за жодних обставин так би не полетів. Нас це остаточно засмутило, бо ми знали, що у фіналі суперником буде не «Динамо»…

 — У вирішальному матчі грала «Таврія».

— Розуміли, що нарешті можемо взяти Кубок. У потязі була тяжка атмосфера. Дехто навіть хотів вистрибувати на ходу. Добре, що Маркевич прийшов до нас і заспокоїв.

 — Що казав?

— Намагався довести нам, що це не кінець світу і всяке трапляється.

 — Довго оговтувалися в психологічному плані?

— У Богдановича не могло бути «довго». За таких обставин попереджував: «Наступна гра — дуже важлива. Не виграєте — будуть санкції». Ми виходили і суперника не помічали.

 — Чи судді у ваші часи помітно впливали на гру?

— Здається, з Маріуполем грали. На останніх хвилинах Сергій Шебек призначає пенальті за нібито гру рукою. «В кого рука?» — запитую. «Йде простріл, вас у штрафному 20 людей. Невже ні в кого руки не може бути?» Що хотіли, те й робили.

 — Роман Зуб боровся з Шебеком просто — виривав картку з рук.

— Так, Ромко міг таке зробити. Але це все емоції. Два тайми судять проти тебе… Психіка може не витримати. Шебек і Татулян — арбітри, для яких правил не існувало.

 — 1993-го «Карпати» не змогли пройти ірландський «Шелбурн». Деякі ваші партнери кажуть, що здолати цього суперника вам було до снаги. Є й такі, що вважають інакше. Яка ваша думка з цього приводу?

— Могли спокійно проходити ірландців. Вдома виграли 1:0, а на виїзді на нас чекав сюрприз. Не стадіон, а клітка. Вкидання з-за бокової, як кутовий. Пропустили швидкий гол, а ще Ігор Плотко свій момент не реалізував. Потім був дальній удар за комірець Стронцицькому, вилучення Покладка. Нічого надзвичайного «Шелбурн» не продемонстрував.

 — Про карпатівський дух сказано чимало. Як на мене, ви один з тих, хто знає про цей міфічний термін не зчужих слів. Як капітан, чи пояснювали новачкам, що це означає?

— Збиралися після матчів і спокійно обговорювали. Потім наочно демонстрували на тренуваннях і під час матчів. Таких гравців, які б не розуміли з першого разу, в нас не було. Спробуй не побігти і не поборотися. Тому, наприклад, східняки Колесник і Плотко у Львові стали своїми.

   Ізраїль, «Козьмич», Найдьонов

 — Сезон 1994-1995 років ви проводите в «Маккабі-Іроні» з Ашдода і вперше йдете з «Карпат». Їхали в Ізраїль банально для того, щоб заробити гроші?

— Я поїхав туди не для цього. Ситуація була непростою. Ми закінчували чемпіонат матчем з «Динамо». Після заключної гри до мене підійшов Маркевич: «Тут із Ізраїлю приїхали президент і тренер однієї команди. Хочуть тебе забрати на рік». Я не хотів нікуди їхати, про що відразу сказав Богдановичу. «Ми все вирішили. Тобі там сподобається, не переживай», — відповів наставник.

 — Не пошкодували?

— Зовсім ні. Вдячний, що Маркевич наполягав і переконав мене. Дуже задоволений своїм ізраїльським вояжем.

 — На фото Ашдод виглядає красивим…

— Так і є. А ще в місті багато росіян, тому я швидко адаптувався. Хоча іврит розумів і майже опанував. Запам’яталися місцеві вболівальники. Наступного дня після матчу виходили з сім’єю на ринок. Пройти непомітно було важко — торговці дарували сину Роману і дружині різні сувеніри. Можна було гаманець вдома залишати, бо місцеві люди були щедрими і винагороджували за виступи у футболці місцевої команди. Та й на стадіоні чудово нас підтримували.

 — Після ізраїльського періоду ви повертаєтеся до Львова. Один з перших матчів за «Карпати» ви, мабуть, запам’ятали на все життя. Ніколи не забуду дивну звістку — «зелено-білі» програли в Кременчуці «Кременю» з рахунком 1:6. Що це було?

— Повір, це ще класно ми закінчили гру. Спочатку Татулян не дав пенальті у ворота господарів, зате в другому таймі придумав його в наші. Ми грали, звичайно, не кращим чином, але судді зробили свою справу.

 — У листопаді 1996-го ви знову маєте можливість поїхати за кордон. Після переможної гри з «Ворсклою» до вас підходять представники московського «Торпедо». Чому не зіграли за «автозаводців» жодного матчу?

— Я порадився з тренерським штабом «Карпат» і поїхав на збори в Ізраїль з москвичами. Сіли в літак, повертаємося в Москву. Поки летіли, в клубі відбулися кардинальні зміни — Олександра Тарханова було призначено новим тренером і він взяв із собою з московського ЦСКА 11-х гравців.

 — На той момент тренером «Торпедо» ще залишався Валентин Іванов — олімпійський чемпіон, чемпіон Європи і найкращий бомбардир чемпіонату світу.

— Іванову сказали, що його звільнено по прильоті додому. Валентин Козьмич переконував мене, щоб я залишився. «Не хочу сидіти в заміні», — відповів я. То була дуже порядна людина, яка все життя віддала «Торпедо». Він навчив мене багатьом розумним речам. Приємно, що у Валентина Козьмича не було улюбленців і до всіх він ставився з повагою.

 — І все ж ви залишаєтеся в Росії — їдете в сочинську «Жемчужину».

— Усе було просто — на зборах з «Торпедо» в Ізраїлі ми двічі перемогли «Жемчужину». Після моїх слів про небажання залишатися в Москві Іванов зателефонував у Сочі і організував мені там варіант для продовження кар’єри.

 — Наставник місцевої команди Арсен Найдьонов — справжня легенда. Про нього багато розповідав Андрій Василитчук, що відчув на собі оригінальність цього фахівця. Якої ви думки про тренера «Жемчужини»?

— Для такого міста, як Сочі цей тренер створив чудову команду.

 — Найдьонова, мабуть, краще назвати менеджером.

— Так, це не тренер, а менеджер. Людина, яка знала, яким чином можна досягнути результату. Секрет Найдьонова складався з двох пунктів. Перший — він запрошував у Сочі досвідчених футболістів, що вже мали сім’ї і не хотіли йти в загул в курортному місті. Другий — Найдьонов підбирав у команду тих, хто хотів заробити гроші і здатен був битися за очки.

 — Арсен Найдьонов запам’ятався мені своєю легендарною фразою: «Суддя зламав нам гру. П’ятий і сьомий голи були забиті з офсайду». Що згадуєте про цього харизматичного тренера ви?

— Тренер-буревій! Таких не було, більше немає і ніколи не буде. Ось вам картина — до початку чемпіонату залишається два тижні, а в усьому Сочі вимкнули світло. Найдьонов телефонує всім гравцям і повідомляє: «За три години чекаю на вас в аеропорту. Приїжджайте з жінками, дітьми і коханками». Оголошує виліт у Туреччину на два тижні. Там готуємося до сезону і в офіційних матчах виглядаємо непогано.

 — Установки на гру були цікавими?

— Нічого зайвого — кожна дія на полі розписана. «Ти віддаєш туди, ти б’єш звідти. Переможете — сума преміальних ось така…» Гравцям, яким вже за 30, додаткова мотивація не потрібна. Колектив у нас був хороший: Горшков, Гогрічіані, Сулейманов, Суанов… Тренування також не були позбавлені оригінальності. «Давайте, чотири кола нешвидким темпом», — гукав тренер. Ми хвилин п’ять побігали, а тренер за цей час шмигнув у автомобіль і поїхав у невідомому напрямку. Не думай, що Найдьонов був поганим спеціалістом. Навичок у нього було достатньо.

  Пожечевський, болгарський детектив, Ревуцький на трибунах

 — Після сочинського періоду ви повертаєтеся в Україну, де стаєте гравцем команди, що має, як і «Карпати», зелено-білі кольори…

— Одного разу зателефонував мені наставник «Ворскли» Віктор Пожечевський. Найдьонов уже залишив «Жемчужину». Я був не проти повернутися додому. «Приїжджай до нас», — запропонував мені тренер «Ворскли».

 — Віктор Олександрович подарував Полтаві вищу лігу, а також перші в історії медалі. У чому феномен цього тренера?

— Пожечевський також мав навич-
ки організатора. Тренер завжди тримав слово, а команда стояла за нього горою. Запросив хороших виконавців, поставив гру і досягнув результату. Усе виглядає загалом просто.

 — Якщо в Пожечевського ви грали, то після приходу в клуб Анатолія Конькова, місце у старті втратили…

— Анатолій Дмитрович — нормальний фахівець, одразу мені сказав, що привіз із собою в Полтаву центрального захисника на мою позицію. «Якщо не хочеш залишатися, підшукаємо тобі варіант». Мені було вже за 30, сидіти просто так не хотів. Тоді й виник варіант із болгарським «Левскі».

 — Детективна історія вийшла з вашим трансфером…

— Приїхав у Болгарію, пройшов збори. До мене приїхали жінка з діть-
ми, клуб нам виділив будинок. До стартової гри залишається чотири дні. На перемовини прибуває віце-президент «Ворскли» і за їхніми підсумками сповіщає: «Повертайся додому». Я з питаннями до тренера. Той відповідає: «Ваш представник сказав, що всі гроші за тебе необхідно віддати йому готівкою і ще на 50 тисяч більше». На той момент болгарський клуб вже по безготівці відправив кошти в Полтаву.

 — Якими були ваші дії?

— Повернувся в Україну і поговорив з президентом «Ворскли». За годину віце-президента було звільнено. Хоча мені легше від цього не стало. Гравцем болгарського гранда я так і не став.

 — У Полтаві підібралося кілька колоритних легіонерів: сирієць Ібрям Юссуф Даїл, болгари Велін Кефалов і Йордан Петков, а також нігерієць Даніель Нджоку. Яким був їхній рівень?

— Нігерієць виходив на поле лише для розваги публіки. Та й тренувався він з нами якось непостійно. Петков був легіонером високого рівня. Вивчив мову, влився в колектив та й на полі виглядав переконливо.

 — Після «Ворскли» ви їдете в Івано-Франківськ, де стаєте гравцем місцевого «Прикарпаття». Чому в новій команді зіграли лише два матчі?

— Щойно я приїхав у «Прикарпаття», зразу травмував пахові кільця. Не те що грати, тренуватися було важко. Біль шалений… Бігав через силу, але на офіційні матчі був не готовий. Розповів про це головному тренеру Анатолію Заяєву. «Виходь на поле», — парирував тренер. Я і вийшов.

 — Провалили гру?

— Ну уяви собі — поруч біжить гравець, а я з місця зрушити не можу. З трибун щось почав гукати президент клубу на мою адресу.

 — Не стерпіли Анатолію Ревуцькому?

— Гукнув йому у відповідь кілька слів. Виразів не добирав.

 — Не дивно, що з Івано-Франківська ви їдете дуже швидко. Далі була «Поліграфтехніка», якій ви допомогли вийти у вищу лігу.

— Атмосфера в команді була сімейною. Багато своїх, знайомих хлопців. Чимало львівських: Зуб, Танасюк, Шаран, Сич, Чопик. Виокремлювалися двоє хлопців, що приїхали з другої команди «Шахтаря» — Олексій Іванов, який потім грав у «Карпатах» і Омар Мішков.

 — Життя Мішкова обірвалося у 23-річному віці. Бронзовий призер юнацького чемпіонату Європи 1994-го року загинув у ДТП…

— Дуже хороший хлопчина був. Мав величезний потенціал. Навіть не знаю, чому його з Донецька віддали до нас.

 — Омар загинув за три дні після чергового матчу «Поліграфтехніки»…

— Разом із партнером по команді Вадимом Чернишенком і товаришем поїхав на риболовлю. За кермом був якраз друг Омара. Він мав проблеми з серцем, потрапив на нерівну дорогу і машину викинуло на узбіччя. Дідусь, який косив траву поруч, розповідав потім, що подумав, ніби літак падає. Картина була жахлива. Вадима врятувало те, що він через заднє скло вилетів і тому залишився живим.

 — Дуже багато ваших партнерів, з якими ви грали в Олександрії, зараз успішно працюють тренерами: Шаран, Бабич, Плотко, Мазяр, Гура, Чернишенко…

— Роман Покора запрошував у команду людей зі світлою головою, знав, на кого можна покластися. Тому я не здивований тим, що хлопці зна-
йшли себе у тренерській діяльності.

 — Що це був за переїзд «Поліграфтехніки» у Вінницю, що трапився наприкінці вашої кар’єри?

— Наша команда не вилітала з «вишки», але опинилися у нижчому дивізіоні у Вінниці. Ми залишилися в еліті, «Металіст» і запорізький «Металург» понизилися у класі. Фінішували на 13-му місці, поїхали у відпустку, а нам потім сповіщають: «У президента відсутні кошти для підтримання команди у вищій лізі». «Металург» залишився, а ми переїхали всією командою у Вінницю.

 — Як вас прийняло місто?

— Дуже добре. Ми довго розкачувалися, адже міжсезоння було коротким у нашому випадку. Рівень і клас, звичайно, були низькими. Хоча той період згадую з приємністю.

 — Коли вирішили завершити кар’єру?

— Банально побачив, що не встигаю. Було достатньо молоді, яка виконувала на полі все набагато швидше і якісніше. Очі і свідомість розуміють, тіло не слухається. Коли завершував активні виступи, думав, що з футболом не прощатимуся. Однак реальність поки інша. Спочатку працював, а нині — за бортом. Та я рук не покладаю і працюю. Вірю, що обов’язково повернуся у футбол. Принаймні, дуже цього хочу.

 

Автор Любомир Кузьмяк, за матеріалами www. ukrfootball.ua.