53 років1971 - 2024

Спортивні відділення:

Футбол : Олег Родін: «Я у Львові дуже легко прижився, мене тут прекрасно прийняли»

Вчитель футболу Львівського училища фізичної культури, легендарний гравець львівських «Карпат» кінця семи десятих років минулого століття Олег Родін (на фото) дав відверте інтерв’ю UA-Футболу.

Якби не важка травма у розквіті літ, він, мабуть, не обмежився б престижним, але все ж містечковим статусом карпатівської легенди. У 1981-му Олегові Родіну було 25, його забирало назад у свої лави московське «Динамо». Втім, до Білокам’яної, де народився і робив перші кроки, хлопець приїхав із пошкодженням, яке не давало повноцінно жити навіть після завершення футбольної кар’єри.

Баль, Юрчишин, Суслопаров, Думанський, Батич, Родін – у другій половині 70-х у Львові підросло справді унікальне покоління гравців, яких запрошували до збірної Союзу, а провідні клуби слідкували з неприховуваним апетитом. Нинішній гість UA-Футболу згадує, що міг замінити в команді київського «Динамо» Володимира Трошкіна, але поки вагався, нового запрошення від Валерія Лобановського вже не отримав.

У цьому інтерв’ю Олег Родін згадав ті п’ять прекрасних сезонів у складі «Карпат», у яких вистачало гучних перемог, болючих поразок і руйнівних скандалів. Наш співрозмовник розповів, як пережив страшну життєву трагедію, вдруге одружився, а також продемонстрував приклад тим людям, які живуть в Україні і не бажають вчити її державної мови.

- Олеже Дмитровичу, зустрітися ви запропонували поряд зі стадіоном «Україна». Через те, що він для вас багато означає?

- Зокрема й тому. Хоча я живу тут неподалік, у квартирі дружини. Для мене два стадіони рідних – «Динамо» в Петровському парку в Москві, де відбувалося моє становлення як футболіста й «Україна», де провів свої найліпші матчі на дорослому рівні.

- У московське «Динамо» ви пробилися дуже швидко.

- То за умови, що у футбол потрапив майже випадково, завдяки вчителеві малювання. Бігали якось на шкільному майданчику з м’ячем, а той підходить і питає: «Не хочеш записатися у школу «Динамо»?». Ні на що особливе не сподіваючись, разом із цим вчителем я і ще двоє хлопців поїхали. Відбір виявився успішним. Мені тоді було дев’ять чи десять років. А пощастило ще й тому, що тренерами у школі працювали видатні футболісти Володимир Кесарєв, Віктор Царьов, оборонці збірної СССР. Вони могли і розповісти, і показати. Зазвичай Кесарєв і Царьов уже коли ми були підлітками, грали з нами у «квадрат» - чотири на два. Там то ми й відчули, що таке справді жорстка оборона, що означає жорстко поставити плече. То були атлети. Особливо Кесарєв – фантастичної тілобудови людина. А Євген Байков, який був моїм першим тренером, навіть одного разу за команду вищої ліги, коли травмувалися всі воротарі, у воротах відіграв. І відіграв добре. То за умови, що за амплуа він був оборонцем.

Отримавши таку школу, в дорослу команді «Динамо» потрапив 17-річним. Олександр Новіков, Вадим Павленко, Юрій Курненін – команда у нас зібралася дуже пристойна. Це я про гравців, які є, по суті, моїми ровесниками, згадую. Крім них у дублі чимало досвідчених футболістів грало. Тому коли з’явився варіант зі Львовом, мій тренер пояснив: «Дивися, тут склад дуже сильний. Повернутися ти завжди встигнеш, а пробитися до основи тут значно складніше. Може, поїдь до Львова і звідти швидше в люди виб’єшся». Послухав. І справді, після трьох років виступів за «Карпати» динамівці кликали назад.

- Наскільки мені відомо, в «Карпати» ви потрапили через Бориса Рассихіна.

- Тоді львів’ян Валентин Бубукін очолював, а Рассихін був його помічником. Якось напередодні виїзду «Карпат» до Москви на матч зі «Спартаком» Борис Андрійович зателефонував своєму рідному братові, який працював у столиці тренером і постійно відвідував матчі динамівських юнаків. Сказав, що не вистачає людей для дублю. Так я й потрапив до числа тих хлопців, котрих попрохали пограти за карпатівський дубль. При зустрічі на стадіоні запитали: «На якій позиції граєш?» «В півобороні» - відповідаю. «А справа в обороні зіграєш?» - «Давайте спробую».

З того усе й розпочалося. Матч ми програли 1:2, а після його завершення Бубукін запитав: «Хочеш у Львів?» «Треба з батьками порадитися» - відповів. Мама відпускати не хотіла, зате батько не тримав: «Раз він вибрав футбол, то хай вирішує». То був кінець 1973 року.

- Не боязко було їхати так далеко від дому в свої 17?

- Взагалі. Я у Львові дуже легко прижився, мене тут прекрасно прийняли. Навіть лікар «Карпат» Анатолій Картиш тоді дивувався: «Усіх молодих у нас сприймали в штики, а тебе і Сашка Андрющенка відразу вважали своїми».

Власне, завдяки «Карпатам» мене й у Москві почали поважати. Особливо запам’ятався епізод, який трапився невдовзі після нашого виїзного матчу проти ЦСКА. Ми тоді виграли 2:1. Та гра була для мене пам’ятною в усіх розуміннях. На передматчевій установці тренер Ернест Юст наголошував: «Нападник армійців Назаренко вміє добре падати. Не чіпайте його за жодних обставин. Нехай проходить – лише не чіпайте». Та друга хвилина. Назаренко виходить на мене, чіпляється і падає – пенальті. Програвали 0:1, потім Володя Данилюк зрівняв, а перед самим фінальним свистком підключаюся до атаки, обігрую оборонця і віддаю гольову на Юрка Дубровного.

Перемогли, настрій прекрасний. Виходжу з роздягальні, а на зустріч – шкільний вчитель фізкультури. У мене з ним важкі стосунки були. Вчитель відкривав двері свого кабінету у спортзалі, а я у цю мить вдарив баскетбольним м’ячем. Пряме влучання. «Ты не просто г…но, ты – толченое г…но» - всипав він мені тоді на емоціях, що будь здоровий. Так у нас стосунки постійно й залишалися непростими. І ось чую в дворику стадіону в Петровському парку: «Олег!» Озираюся – вчитель. Ми обійнялися так міцно, наче все життя рідними були. «Як же я радий за тебе!» - казав вчитель.

- Кажуть, вас поєднувала багаторічна дружба з Левком Броварським. Вже тоді, у 1974-му він, на вісім років від вас старший, вважався легендою «Карпат». Ви відразу знайшли спільну мову?

- Поступово, коли ближче познайомилися. Я й сам ставив Льові це запитання. Броварський казав, що взяв мене під опіку, бо впав йому в око через те, що в свої молоді роки був надзвичайно фінтастим, міг обіграти один в один. А Гена Ліхачов тримав покровительство над іншим молодим москвичем, вихованцем «Спартака» Юрієм Сафроновим. Ми з Юрком ще на першість Москви один проти одного грали, він теж швидкий, прудконогий, добре працював з м’ячем. Через роки Броварський розповідав, що вони з Ліхачовим навіть сперечалися, хто з нас двох швидше проб’ється до основи. Пізніше, коли Лев отримав трикімнатну квартиру, то покликав до себе жити. До того мешкав з рештою молодих хлопців у гуртожитку на Зеленій. Броварський тоді був неодружений і якось так несподівано пішов мені на зустріч.

Роки два у нього прожив і лише тоді до основного складу потрапив. До слова, теж зовсім випадково. До стартового матчу чемпіонату-1977 проти «Динамо» в Києві в амплуа основного правого оборонця готувався Роман Риф’як. Але на передігровому тренуванні Володимир Данилюк поламав Ромі пальця. Про те, що можу зіграти за основний склад, дізнався якраз після того, як провів гру у складі команди Львівського інфізу. Приїхав на базу, а Юст питає: «Ну, як готовий післязавтра проти Києва грати?» Звісно, що готовий. Мав лише день на відновлення, а вже через добу грав на київському Центральному стадіоні проти Олега Блохіна.

- Добре вас повозив найкращий футболіст Європи 1975 року?

- Броварський перед матчем налаштовував: «Найголовніше, не давай йому розвернутися під час прийому. Треба, щоб Блохін постійно приймав спиною до наших воріт. Й відразу грай на випередження». В принципі, хороший оборонець так має грати постійно. Ми зіграли 1:1, Блохін не забив, отже я впорався.

- Блохін славився своїм ігровим нахабством.

- Я не був жорстким гравцем. Не хизуюся, але намагався грати технічно, відбирав м’ячі, використовуючи помилки суперника. Може, саме через це конфліктів з Блохіним у мене не виникало ніколи. Зазвичай непорозуміння у нападників бувають з тими футболістами, які грають брудно.

- Те покоління молодих карпатівців другої половини 70-х називали надзвичайно обдарованим, однак заявити про себе разом повноцінно ви так і не змогли. Чому?

- З 1977-м все зрозуміло: старші хлопці свої ресурси вже вичерпали, тому Юст ввів до складу велику групу молодих футболістів, які не встигли адаптуватися до умов вищої ліги. Але повернувшись до еліти ми мали й могли виступати ліпше. Однак Юста, який створив цей колектив, в 1978-му прибрали, а від його наступника Іштвана Секеча, на мою суб’єктивну точку зору, користі для команди не було. В тому, що хлопці почали розбігатися зі Львова, бачу тільки вину тренера.

- Борис Рассихін, якого з команди на той час вже прибрали, висловив в інтерв’ю UA-Футболу таку ж думку. Мовляв, при Секечі гравці між собою пересварилися…

- Так, це тільки його вина, адже колектив до приходу Секеча у нас був прекрасним. У 1979-му, коли ми виграли першу лігу, перемігши у всіх домашніх матчах без єдиної нічиєї, пропозиції від клубів вищої ліги мали більшість футболістів, але не пішов жоден. В тому, що всі хотіли грати за «Карпати», найперше була заслуга Броварського. Як могло статися, що через невеликий проміжок часу колектив погруз в конфліктах?

То відставка Юста у вересні 1978-го мала для нас згубні наслідки. А ми ж могли повертатися до вищої ліги вже тоді. І повернулися б, якби не злощасний матч останнього туру в Мінську з місцевим «Динамо», який ми програли 0:3. Нам тоді суддя Юрій Пономарьов з Кишинева не дав виграти. Для нього то був останній матч у кар’єрі. Точніше, він не мав судити навіть цієї гри, бо вже офіційно був пенсіонером. Але з якогось дива Пономарьова призначили. Фактично, долю гри арбітр тоді вирішив, безпідставно вилучивши у першому таймі Юрчишина. Стьопа тоді забивав багато. Без нього ми в атаці не могли вдіяти нічого. Нас навіть нічия влаштовувала.

- Кажуть, Юст після матчу сказав: «Нічого, наступного року вийдемо чесно». Натякаючи на те, що питання результату в Мінську можна було вирішити нефутбольними методами…

- Мені про це не відомо нічого. Переконаний в іншому: команда була готова до вищої ліги вже тоді. Мали змогу пограти серед елітних команд на рік більше. Ернест Ервінович мав непорозуміння з керівництвом і сезону не допрацював. Не буду стверджувати категорично. То мої власні спостереження. Керівник львівських профспілок Пижик недолюблював Юста. Ернеста Ервіновича дуже цінували секретар обкому Падалка, директор заводу «Електрон» Петровський. Але, видно, Пижик у якийсь момент сказав своє вагоме слово. Профспілки у ті часи були надзвичайно впливовими. А ще, мабуть, Юст зробив помилку, запросивши собі в помічники Секеча.

- Вважаєте, Секеч підсидів Юста?

- А як ви думаєте? Коли Юст пішов у відставку, Секеч за логікою мав піти разом із ним. Але цього не сталося. Секеч залишився і через рік начебто вивів команду до вищої ліги. Хоча яка його заслуга? Він прийняв колектив, підготовлени попередником.

- У Секеча був конфлікт з Броварським?

- На мій погляд, Іштван Йожефович бачив у Левкові свого конкурента. Тому він вчинив за принципом «розділяй і владарюй». З команди Секеч Броварського наче й не прибирав, але почав не виставляти його в складі, розраховуючи, що Левко зламається і вирішить піти.

- Гадаєте, тією неподіленою між Юрчишиним і Броварським автівкою Секеч зумисне зіткнув лідерів команди лобами?

- Важко сказати. Знаю, що Левко поставився до ситуації легко. «Шкода, що машину дали молодому, а не мені» - казав. Осад у нього залишився. Але про це він міг сказати лише близьким друзям, приміром, мені.

- Станіслав Кочубинський, котрий був у команді людиною новою, вважає, що та історія чітко поділила колектив на два табори…

- Не думаю, що розсварила машина. Хочете налаштувати гравців проти когось – дайте їм зрозуміти, що той чи інший гравець здає матчі. Звісно, Секеч напряму про це не говорив. Достатньо не виставити людину без поважної причини на матч. Відразу закрадуться сумніви: мабуть, не ставить, бо підозрює в здачі, в тому, що хоче програти, щоб прибрали тренера. Я Секечу про це після одного з матчів прямо й сказав. «Іштване Йожефовичу, зрозумійте, що молоді хлопці потребують, аби Броварський грав, - говорив. – Їм необхідні підказки. Не треба бачити в Броварському конкурента. Ви ж розумієте, що я й деякі інші гравці можемо піти в профспілки і сказати, що ми проти вашої політики. Але ніхто з нас цього не зробив. Ви ж знаєте, дякуючи кому команда збереглася у тому вигляді, в якому вона зараз є». Після того залишився в опалі, був відправлений у дубль.

І я не лукавлю, що команду зберіг саме Броварський. На бенкеті після завершення сезону-1978 Секеч говорив Броварському: «Той хоче піти, той». «Не хвилюйтеся, Іштване Йожефовичу, я зараз все повирішую. Тільки скажіть, чи зможете виконати умови хлопців». Секеч відповів ствердно. Після того Левко порозмовляв з кожним окремо. Надзвичайних апетитів тоді не мав ніхто. Один прохав «Жигулі», інший – квартиру. Після того Броварський розповів тренерові, хто й за що готовий залишитися. Буквально через тиждень питання вирішилося – всі залишилися. А підти могло не менше п’яти гравців.

- Зокрема й ви?

- Я міг піти ще в 1977-му. У мене тоді ледь голова не закрутилася. Кликали до своїх лав київське і московське «Динамо», московські «Торпедо» і «Спартак». Але Юст попрохав, щоб залишився і я його послухав. Дуже поважав Ернеста Ервіновича і як людину, і як тренера. Єдине про що шкодую, що не сказав правди Лобановському. Валерій Васильович очікував мого дзвінка, але я замість пояснити, що мене просить залишитися Юст, перетелефонував і сухо повідомив: «Вибачте, вашої пропозиції прийняти не можу». Думаю, якби я пояснив ситуацію по-людськи, через рік Лобановський про мене ще згадав би. Коли Юст ішов зі Львова, попрохав його, щоб зателефонував до Києва. Ернест Ервінович поговорив і передав мені, що Лобановський більше в моїх послугах не зацікавлений.

- Не дивно, на той час у «Динамо» замість Володимира Трошкіна на правому фланзі вже грав Володимир Лозинський…

- Він був і в 1977-му, але до конкуренції я не боявся.

- Натомість ви у 1977-му забили у матчі з луганською «Зорею» єдиний у своїй кар’єрі вищоліговий гол.

- Цих голів було так багато, що й не згадаю, як то було (сміється). Хоча в атаки підключатися любив. Воно й не дивно, адже в юні роки, ще коли всі команди грали за схемою 1 – 4 – 2 – 4, грав на позиції одного з центральних нападників. Пізніше, ще до того, як мав перейти у «Карпати», трохи побув півоборонцем. У Львові ж підключатися до атак дозволяла хороша фізична готовність. Її заклав ще батько. Він добре на лижах бігав і ще з дошкільного віку тягав мене за собою. Коли закінчувалися сили, тато чіпляв пояса і мене волочив позад себе. Крім того, як усі москвичі, влітку грав у футбол, взимку – в хокей. Дійшло до того, що мій перший тренер Євген Байков, Царство йому Небесне, поставив мене перед вибором. Зупинився на футболі. Тоді здалося, що дається мені він легше. Про свій вибір не шкодував ніколи.

- Про вічний рекорд Юрчишина, котрий забив 42 м’ячі у першій лізі сезону-1979, чув різні думки. Богдан Грещак, який тоді працював асистентом Секеча, казав наступне: «Там все залітало. І питання вирішувалися зокрема за моєї участі. Саме так народжуються зірки»…

- Давайте так: половину м’ячів Стьопа забив справді сам. Ще частина – з пенальті. Також не бачу нічого поганого в тому, коли гравець, маючи змогу забити самотужки, віддає передачу партнерові. Команда грала на Юрчишина. Особливо коли кількість забитих ним голів перевалила за 30 і з’явилася нагода побити рекорд Анатолія Шепеля, котрий, виступаючи за «Чорноморець», забив у 1973 році 38 м’ячів. Були навіть моменти, в яких Андрюха Баль забивав сам у ситуаціях, коли міг віддавати на Степана і той ображався.

- На думку згадуваного вже Кочубинського, після повернення у 1980-му до вищої ліги, «Карпати» не змогли втриматися там, бо Секеч прибрав Броварського…

- Підтверджую. Левко був прикладом на футбольному полі. У якому б віці він не був, самовіддачу демонстрував фантастичну. І на тренуваннях, і під час матчів. У Броварського не було напівтонів. Іноді ж буває, що за день-два до гри футболісти починають себе берегти, менше бігають. Левко був у тонусі завжди. Це мене у ньому вражало найбільше. З максимальною самовіддачею Броварський навіть «квадрати» грав. Коли жив у Левка, то дивувався, наскільки чітко у нього був спланований день. Дехто міг піти, погуляти. Левко завжди пам’ятав, що йому можна, а що ні. Не скажу, звісно, що не пив зовсім. Любив шампанське і мене до тої любові долучив. Мені ж тоді лише 22 було. Але добре все, що в міру і своєчасно. Приміром, після вдалої гри. Тоді могли плящину чи навіть дві «ігристого» випити.

Але менше з тим. Існувала й ще одна причина невдачі. Наприкінці сезону-1979 Іштван Йожефович не стільки хвилювався про долю «Карпат», скільки марив переходом у «Чорноморець», але не отримав дозволу по партійній лінії. Та час був втрачений, комплектації Секеч не провів. Навіть для першої ліги у нас було всього 11 гравців. Точніше, десятеро, а за одинадцяте місце в основі сперечалися Григорій Батич і Володимир Дикий. Для того, щоб залишитися у вищій лізі, потрібно було вирішувати кадрові проблеми. Замість того Секеч спав і бачив себе в Одесі. Пізніше, коли їздив до лав збірної, почув від водія автобуса «Чорноморця». що в цьому проміжку Іштван Йожефович приїздив на переговори двічі чи тричі. На «Карпати» у нього не вистачало часу. Ось і зважайте. Ми залишилися тими ж і ще й почали вибувати з обойми через картки і травми.

- Але залишитися у вищій лізі карпатівці вже після відставки Секеча все ж могли. Навіть начебто домовленість із ростовським СКА, котрий мав здати «Карпатам» гру останнього туру, існувала…

- Ми то домовилися, але представники «Кубані», яка боролася з нами за збереження прописки, завезли ростовцям більше і ті нас перемогли. Точніше, частина армійців була готові здавати нам, а інші грали на перемогу. Команда там була поділена на два табори.

- Броварський важко переживав розлуку з футболом?

- Так. І ще добре, що його тоді відразу запросили в статусі граючого тренера у самбірський «Спартак». Але у тому й полягав феномен цієї людини, що навіть до команди обласного чемпіонату у Броварського було те ж ставлення, що й до «Карпат». «Льово, ти ж стільки відіграв у вищій лізі. Звідки в тебе стільки запалу?» – питав. Броварський відповісти не міг. І лише з часом я сам дійшов до думки, що то такого складу людина. Левко тоді справді підняв самбірську команду на ті висоти, яких вони не бачили ні до, ні після того. Мене Броварський теж перетягнув туди, коли через травму на професійному рівні грати вже не міг. Працював у «Спартаку» старшим тренером. Льова у мене в підпорядкуванні був. Я ще слідкував, щоб він режимив (усміхається).

- Правда, що ви досі ображені на Бориса Рассихіна за те, що він вас виставив на злощасний матч в Кутаїсі в 1981-му, котрий завершився для вас важкою травмою?

- Та так я жартую, коли Борис Андрійович говорить, що він із мене футболіста зробив. «Ви мене й поховали, - кажу. – Якби не ви, я б у те Кутаїсі не поїхав. Ніхто, крім вас, мене б не впросив». Ми тоді з Юрою Дубровним за добу до гри ще іспити в інституті здавали, після них сіли на літак, прилетіли о другій чи третій ночі, а вдень вже грали. Власне, одне наклалося на інше – дорога, недосипання, втома. Той страшний момент і досі в мене перед очима. Ми вибігали в контратаку. Біг один, переді мною був лише центральний оборонець, а крайній захисник нісся за спиною. Не доходячи до кута штрафного майданчика двох-трьох метрів, помічаю, що суперник стелиться в підкаті. Думаю, поставлю ногу, м’яч вдариться в опорну і проскочу. Так зазвичай і буває. Але оборонець грубо стрибнув прямо в коліно. Перелом усього зв’язочного апарату – хрестоподібні, передні, задні, бокові зв’язки, меніск.

Напередодні я вже добре розумів, що мушу служити в армії і через це повинен повертатися в московське «Динамо». За мною полювали представники ЦСКА. Якось сидимо з дружиною в ресторані у центрі Львова. Несподівано до нашого столика підходять два міліціонери і два солдати. «Ви Думанський?» - питають. «Ні» - щойно вони вийшли, я взяв ноги в руки і дав драпака. Розумів, що військові банально переплутали прізвища. Власне, після того й почав зідзвонюватися з тренерами московського «Динамо». Домовився і мав вже їхати, але Борис Андрійович попрохав поїхати на останній виїзд. Поїхав, потім збився з рахунку, скільки операцій переніс. На останню, дуже дорогу, сім років тому збиралися грішми хлопці з «Карпат». Петро Димінський тоді допоміг, покійні Броварський і Андрій Баль. Усім дуже вдячний. Оперувався в Москві. Вставили мені штучний суглоб, протез фактично.

- У 1982-му ви все ж згадуєтеся у протоколах матчів за участю московського «Динамо»…

- Відіграв сім матчів чемпіонату і один у Кубку. Кожен з них – на уколах. Точніше, не на уколах. Воно ж як виходило? Після гри коліно наповнювалося рідиною. Через дві доби набряк трохи вгасав, але наступних два дні готувався і коліно знову ставало великим. Ось і виходило, що перед грою рідину, чи бурсит по-науковому, доводилося знову викачувати. Лікар команди Зоя Миронова тоді сказала: «Дивися, бо дограєшся – занесуть інфекцією і залишишся інвалідом на все життя. Треба робити операцію». Погодився. Прооперували меніск, але не помітили, що зв’язок немає взагалі – ні передньої, ні задньої. Потім мені пояснили, що впродовж півтора місяця без футболу зв’язки трохи поприростали і через те розриву знімок не показав. Через те й кажуть, що діагноз треба ставити відразу після отримання травми.

Не дивно, що відновивши тренування, відчував постійні болі. Поїхав з Москви, був прооперований ще рази чотири. Вирізали обидва меніски. Повернувся до Львова й отримав запрошення від Миколи Самаріна повиступати за СКА «Карпати». Вистачило мене аж на три матчі. Після того сказав: «Досить».

- Як вийшло, що осіли не в рідній Москві, а у Львові?

- Прижився тут, відчув, що тут мій дім. Мене прекрасно прийняли. Та й скільки я у Москві жив? До 17-ти. Фактично, дитинство там провів. Усе свідоме життя було пов’язане зі Львовом. Спілкуватися з рідними теж не заважало ніщо. Крім того, у Львові я в 1978-му одружився, мав тут вже свою сім’ю. Щоправда, прожили ми недовго, лише сім років. Дружина Світлана померла молодою, в 30 років, від раку легенів.

Дуже мені тоді важко було. Навіть мав бажання повернутися до Москви. Але дружинині батьки, сестра допомагали виховувати семирічного сина Олексія, підтримували мене. Та ще й знайшов роботу, зважив, що тут мій найближчий друг Броварський. У Москві ж із найближчих родичів зосталися тільки мама і брат. Залишився, у 1988-му почав працювати тренером в училищі фізкультури, а через п’ять років після смерті Світлани одружився вдруге. Власне, живемо з Наталією понині. У 1989-му народився другий син Дмитро, а наймолодшому Іванові нині 17. Обоє вчилися у нашому спортінтернаті. Середній, Діма, поїхав до Польщі, два роки грає за команду другої ліги. Сини теж, до речі, грають на позиції правого оборонця. Причому то не я їм радив. Самі визначилися.

- Як у дитячого тренера у вас вдосталь відомих вихованців – Іван Павлюх, Андрій Сапуга, Григорій Ярмаш, Максим Фещук, Володимир Федорів…

- Правду кажуть, що найпам’ятнішим є перший випуск. Крім згадуваних вами Павлюха і Сапуги, у ньому був ще Олег Гарас. Усі вони пограли на серйозному рівні, Гараса навіть визнавали найкращим новачком російської ліги. Дуже талановиті хлопці – Євген Шмаков, Гриша Ярмаш.

- Ярмаш з юних років був в академічній групі Павла Яковенка у Києві…

- У мене він два роки тренувався, впродовж 1998-1999-го, лише потім поїхав до Києва. Хороший хлопець. І як людина, і як футболіст. Трудяга, він ніколи не грав яскраво, але об’єм роботи виконував величезний. Гриші трохи не пощастило з антропометричними даними, але він компенсував недостатки працелюбством. Ярмаш дуже добре вчився. Це теж важливо, адже тим хлопцям, яких до науки неможливо загнати й палицею, важко дається тактика, ті футбольні складові, де потрібно вмикати мізки. Тому зараз ми намагаємося, щоб тренування не були перешкодою навчанню в школі, щоб одне не компенсовувалося іншим. Гарний футболіст мусить бути розвинений гармонійно.

Певен, того ж Ярмаша Юрій Вернидуб тримає в «Зорі» саме через інтелект. Григорій не завжди потрапляє до складу, але залишається важливою складовою колективу. «Маєш бажання піти? – якось питаю Ярмаша. – Ти ж уже немолодий». «Олеже Дмитровичу, мені подобається, яка там атмосфера. Умови контракту я виконую «від» і «до». Навіщо від добра шукати добра?» Хлопець думає.

- Праця дитячого тренера в Україні не надто прибуткова. То якщо не працювати в академіях провідних клубів чи не торгувати людьми…

- Згоден. Заробляю небагато, а інших підробітків не маю. Хотілося б отримувати більше, але де? Найголовніше – я звик до цієї суми грошей і мені її вистачає. Заробляю мало, але стабільно.

- Тренувати дорослі команди не хотіли?

- Броварський, очоливши на початку 2000-х «Карпати», пропонував бути його помічником. Але у віці, близькому до 50-ти, не ризикнув. Хоча, може, вартувало.

- Бізнесом не займалися?

- В жодному разі. З мене такий бізнесмен, що працював би хіба в мінус сім’ї. Залишався осторонь навіть тоді, коли хлопці їздили до Польщі, щось купували і перепродували. То не моє.

- Олеже Дмитровичу, що думаєте про нинішні стосунки між країною, в якій ви народилися і країною, в якій живете?

- Люди ділять сфери інтересів. Можу сказати, що мені у Львові завжди було комфортно. Як у совєцькі часи, так і зараз. Розмовляю то російською, то українською і ніхто мені за це не дорікає. Але знаю, що на роботі маю використовувати виключно державну мову. Може, моя українська не зовсім чиста, але я стараюся. Треба поважати закони держави, громадянином якої ти є.

- Олександр Філяєв, Борис Рассихін, Геннадій Ліхачов, Олег Родін – етнічні росіяни, які стали легендами «Карпат» і залишилися жити у Львові. Ваші рідні теж вірять у те, що розповідає пропаганда?

- Намагався поспілкуватися на цю тему з родичами з Москви. Було цікаво, що думають вони, точно так само, як ось цікаво вам. Але втратив зв’язки. Шукав контакти і досі не знайшов. Не знаю, може куди переїхали. З близьких уже всі повмирали, залишилися дворідні брати і сестри. Вони всі старші за мене, їм зараз десь під 70. Раніше, коли приїздив до Москви у відпустку, рідні постійно жартували: «Ну що, бендерівцю?» Сміялися, то несерйозно було. Хоча Західна Україна в їх розумінні – виключно «бандери». Мене навіть запитували, чи в квартирі кулемет є. «Ви що, з розуму посходили?» - відповідав.

- Матчі сучасних «Карпат» відвідуєте?

- Звичайно. Ситуація непроста. Зміна поколінь, мусимо набратися терпіння, поки команда стане досвідченішою і знову буде претендувати на високі місця. Досвідчені футболісти наче й є, але хотілося б, щоб вони грали, так як можуть, а не як вийде. Команда формується не за рік і не за два. Щоб зібрати монолітний в усіх розуміннях колектив, тренерові потрібен час. Наразі ж «Карпати» взагалі не мають нападника. Без нього грати можна, але маючи таких гравців, як збірна Іспанії. У нас своїх Шаві та Іньєсти, на жаль, немає.

- Віктор Леоненко в інтерв’ю нашому виданню обурювався, мовляв, не вірю, що в 45-мільйонній країні не можна знайти бодай одного форварда рівня національної збірної…

- Немає проблем. Нехай візьме і знайде. Але проблема справді існує. Нападників немає. В «Карпатах» за останній час на вістрі атаки випробовувалися різні хлопці. Але одним не вистачає рівня, іншим задатків чи здоров’я. Раніше, коли хлопці приходили у футбольну школу, відразу було зрозуміло – ось бодай маленька, але зірка. Сьогодні майже всі однакові. Спрогнозувати їхнє футбольне майбутнє нереально. Мабуть, причина в слабкій підготовці. Що поробиш, якщо будинків у містах стає щораз більше, а кількість спортивних майданчиків меншає. Індивідуальностей народжує виключно дворовий футбол, а його зараз у нас майже немає.

А ще дітей відволікають від занять спортом комп’ютери і особливо телефони. Мене жахає, коли діти, щойно в них з’являється вільна хвилинка, відразу лізуть у телефон – граються, телефонують, сидять в інтернеті. Це ж неправильно навіть із точки зору фізіології. Якщо людина весь час на чомусь зосереджена, вона перебуває у постійній моральній напрузі. Що можна взяти з хлопця, який напружений по шість-вісім годин на добу? Він виснажується морально. У нашій школі навіть існує заборона користування телефоном під час навчання. В кого помітимо телефон – відбираємо до наступного дня. Порушив вдруге – без телефона на тиждень. Втретє – на місяць. Попереджуємо батьків, щоб потім не виникало непорозумінь.

- Виглядає, що дорослим футболістам «телефонна залежність» також заважає…

- Теж так думаю. Адже навіть від постійного споглядання на монітор щось у голові плавиться. Про ігри годі й говорити.

- Зате нинішні футболісти п’ють у порівнянні з вашим поколінням менше.

- Вже й не знаєш, що гірше (сміється). Раніше пили, бо не було таких штрафів, як сьогодні. Зараз футболіст, якого помітили напідпитку, може втратити півзарплати. Ось йому й залишається лише з телефоном гратися.

Автор Іван Вербицький, за матеріалами www.ua-football.com

<<<