Фехтування : Яна Шемякіна: «Мрії збуваються, просто потрібно вірити й багато працювати»

За версією Асоціації спортивних журналістів України вихованка Львівського училища фізичної культури Яна Шемякіна (вип. 2006р.) є найкращою спортсменкою України 2012 року. Такого визнання шпажистку, вочевидь, удостоєно завдяки її олімпійському успіху — торік вона принесла Україні перше «золото» ХХХ Ігор у Лондоні. Про своє постолімпійське життя і не тільки Яна Шемякіна розповіла в інтерв’ю «Газеті».

— Яно, 2012 рік — один із найщасливіших у Вашому житті?

— Так, безперечно. Перемога на Олімпіаді для будь-якого спортсмена є дуже знаковою подією. 2012-го я зрозуміла, що мрії збуваються, просто потрібно вірити й багато працювати.

— Одразу після Олімпійських ігор Ви розповідали, що в соцмережах Вас засипали пропозиціями одружитися, називають завидною нареченою. Залицяльники вже заспокоїлися, більше не турбують?

— Пропозицій одружитися немає, але є інші повідомлення. Незнайомці пишуть, що в мене мила усмішка, гарні очі. Щиро кажучи, приємно отримувати такі меседжі.

— І така увага зовсім не обтяжлива?

— Та ні, приємна. Хоча бувають різні ситуації. Часом у соцмережах мене запрошують прогулятися. А коли не відповідаю на такі пропозиції, люди ображаються. А якщо мене вітають, то від такого, як на мене, не втомлюся ніколи (сміється).

— Ваш майбутній чоловік не ревнує до залицяльників із соцмереж?

— Мені здається, трохи ревнує. Все-таки до мене проявляє увагу багато хлопців. Але він довіряє мені, без цього дуже складно буде в подружньому житті.

— Ви після Ігор розриваєтеся між Києвом і рідним Львовом. У якому місті Вас частіше упізнають?

— У Львові частіше до мене підходять, просять сфотографуватися, автограф.

— Пригадайте, будь ласка, що Вас спонукало в дитинстві записатися в секцію фехтування?

— Загітувала піти на фехтування подруга, з якою ми жили в одному будинку. Мені тоді було 11 років. Пішла за компанію, там сподобалося, так усе й почалося. Подруга вже давно покинула це заняття, а для мене фехтування стало справою життя.

— Ваша мама якось розповідала, що Ви захоплювалися іншим видом спорту, але не змогли продовжити заняття…

— Так, займалася гірськолижним спортом, проте невдало впала і зламала ногу. Тривалий час пролежала з гіпсом, відновлювалася, розпрацьовувала ногу. На деякий час про спорт довелося забути, а потім захопилася фехтуванням.

— Не образитеся, якщо назву фехтування екзотичним для України видом спорту, оскільки він не є масовим?

— Ні, не ображуся. Це ж правда. Фехтування не належить до когорти популярних видів спорту. Але завжди так не буде (сміється). Ось після моєї перемоги на Олімпіаді в нашому залі у Львові почався наплив охочих займатися фехтуванням.

— У якому віці повірили в те, що фехтування стане справою всього Вашого життя?

— Мабуть, після перших дитячих змагань у нашому залі. Я перемогла, після чого з’явилося бажання пережити це відчуття ще раз. На свій перший кадетський чемпіонат світу я потрапила у 14 років. Тоді програла сутичку за вихід у 16 найкращих. Поступившись, сіла на лавку й заплакала. І тут до мене підійшов іноземний тренер. Він, як виявилося, спостерігав за моїми виступами. Цей наставник мені сказав: «Ти добре фехтувала, не падай духом, у тебе велике майбутнє». Це додало мені наснаги. Уже на наступному кадетському чемпіонаті світу, 2001 року, я здобула «золото».

— Виникало бажання кинути фехтування і присвятити себе іншій справі?

— Такі думки в моїй голові з’явилися після Олімпіади 2008 року. Було прикро, що стільки років тренувань не принесли результату, з’явилась образа на фехтування. Тому всерйоз міркувала над тим, щоб залишити спорт. Але потім зібралася, сказала собі, що на півдороги справу кидають тільки слабкі люди, а сильні особистості з невдач роблять висновки й далі працюють для досягнення мети.

— У мене таке враження, що Яна Шемякіна в повсякденному житті й на фехтувальній доріжці — дві різні людини. Це правда?

— Так і є. На доріжці я одна, в житті інша. Уявити не можу, що фехтуватиму з кимось із близьких людей. Під час сутички в мені з’являються спортивні інстинкти: злість, жага перемоги. Не хочу, щоб ці риси обернулися, нехай навіть на фехтувальній доріжці, проти моєї сестри чи брата. Усе, як і в братів Кличків, які теж зареклися не боксувати один з одним.

— Прізвисько «Міс один укол» до Вас давно причепилося?

— 2005 року на чемпіонаті Європи. Тоді я в багатьох двобоях перемогла з перевагою в один укол.

— Відтоді на багатьох турнірах Ви перевершували суперниць тільки на один укол. На лондонській Олімпіаді так виграли в чотирьох сутичках. Це така тактика чи випадковість?

— Так складаються обставини. Був період, коли я чимало поєдинків програвала на один укол. Це сталося після того, як тренер сказав: «Та вона постійно виграє з одним уколом». А потім почалася ця смуга невдач. Згодом усе змінилося в інший бік.

— У забобони вірите?

— У прикмети не вірю. Чорної кішки не боюся — це точно, не боюся повернутися додому чи у свій номер, коли щось там забула. Хоча, щиро кажучи, деякі ритуали маю. Перед змаганнями намагаюся пригадати якусь свою перемогу, згадую, про що тоді думала, й намагаюся думати про теж саме. Їм те саме, що й у день перемоги.

— Кілька років тому Ви казали, що можете покинути Львів і перебратися в інше місце. Мовляв, поїдете в місто, де цінують своїх найкращих спортсменів. Ви отримували пропозиції перебратися в іншу країну?

— Мені пропонували переїхати в США. Обіцяли оплатити навчання в престижному університеті, надати житло, стипендію. Кілька років тому думала над тим, що в інше місто в Україні не переїду, хіба що за кордон. Але тепер це вже історія, мене все влаштовує на Батьківщині, не маю наміру нікуди емігрувати.

— «Д’Артаньян і три мушкетери» — це Ваш улюблений фільм дитинства?

— (Сміється) Ні, не улюблений. Коли почала займатися фехтуванням, прочитала роман Александра Дюма, а кінострічку взагалі не дивилася.

— Останнє запитання. У спорті Ви досягнули найбільшої вершини. Які маєте стимули для подальших звершень?

— У моїй колекції бракує золотої медалі чемпіонату світу. А взагалі, мені до вподоби фехтувати, подобається перемагати. Тому зі стимулами проблем немає. Я не проти повторити успіх на Олімпіаді. У хвилини тріумфу відчуваєш неповторні емоції, заради яких і хочеться жити.

— І задля цього Ви готові не один рік щоденно гарувати в залі на тренуваннях?

— Я вже відпочила й хочу тренуватися. Взагалі, підкорити вершину легше, ніж утриматися на ній. Адже на лідерів особливі сподівання, від чого стає складніше. Але я сильна, упораюся з цим.

Джерело:Гліб Ваколюк, www.gazeta.lviv.ua

<<<