Фехтування : Яна Шемякіна: «Шансів потрапити на Олімпіаду командою у нас тепер значно більше»

Отримувати чергову державну відзнаку, орден “За заслуги” ІІ ступеня, Яна Шемякіна (на фото) – вихованка Львівського училища фізичної культури, олімпійська чемпіонка з фехтування прийшла з найпалкішою своєю уболівальницею – шестирічною племінницею Софією.

І поки дівчинка кружляла поряд і танцювала, Яна розповіла про те, як здійснилася одна з найдавніших її мрій – зійти на п’єдестал пошани світової першості разом з подругами по команді. На цю “бронзу” чемпіонату світу Україна чекала 17 років, з тих часів, коли востаннє з медаллю поверталася додому жіноча шпажна збірна іншого покоління.

— З кожним разом фехтувальні чемпіонати організовують усе краще і краще, – усміхнулася Яна. – А московський взагалі перевершив усі сподівання. Автобуси ходили щопівгодини. А ще кілька років тому від готелю до місця змагань доїхати посеред дня було неможливо. І публіка палко нас підтримувала. Мені сподобалося усе. Так завжди буває, коли добре виступаєш. Хотілося, звичайно, здобути медаль і в особистій першості. Але кращою за мене того дня була китаянка Анци Сюй. Ми з нею неодноразово зустрічалися на доріжці, і перемагала зазвичай я. Та цього разу Сюй використала іншу тактику. Збірну Піднебесної очолив французький наставник Даніель Левавасер. Результати його роботи видно неозброєним оком. Якщо можна було би провести цей поєдинок ще раз, я також притримувалася б іншої тактики. Першу половину двобою я провела надто активно, і мені на останніх хвилинах забракло сил. Моя ж суперниця діяла з точністю до навпаки.

— Після командного турніру які емоції переважали – смуток через поразку у півфіналі чи радість від першої спільної медалі чемпіонату світу?

— Коли ми з дівчатами програли румункам, сильно не засмутилися. Це одна із світових топ-команд, якій мало хто може протистояти. Ми непогано фехтували протягом зустрічі. Не втримала я лише кінцівку: у додану хвилину пропустила укол, тож за останні 30 секунд мені потрібно було відігравати уже два. На жаль, провернути цей фокус з Симоною Герман не вдалося.

У зустрічі за “бронзу” ми з перших хвилин відірвалися від француженок, забезпечивши собі під завісу солідну перевагу. Але це не означало, що утримати її було легко. Останній поєдинок, коли ти вже страшенно втомлена, а медаль, здається, уже висить у тебе на шиї, найскладніший і найбільш небезпечний. Фехтувати на утримання рахунку важче, ніж наздоганяти. У француженок була одна тактика – пан або пропав. Моя суперниця стрімголов летіла на мене, втрачати їй було нічого, а ось наздогнати могла, якщо б пощастило. Найбільше перед виходом на доріжку хвилювалася наймолодша у нашій команді – Ксеня Пантелєєва, вона з француженками зазвичай не надто вдало фехтує. Її просто трусило від страху. Але у підсумку вона провела свої поєдинки краще за усіх нас (сміється).

— Чи могли ви передбачити, що саме японки стануть для вас найскладнішою перешкодою?

— В 1/16 фіналу японки багато програвали команді Венесуели, однак зуміли витягнути ту зустріч. Потім на диво всім вони відправили у нокаут сильну збірну Естонії. Гадаю, естонки недооцінили японських візаві. Подумки вони вже налаштовувалися на зустріч з нами. Такого з дівчатами-самурайками, які ніколи не складають зброю, робити не можна. Японки з першої хвилини захопили ініціативу, а потім свого вже не віддали. А у поєдинках з нами у них був додатковий козир – тренер Олександр Горбачук, який кілька років працював з нашою збірною і тому достеменно знає, як ми фехтуємо і що можна нам протиставити. Думаю, на якомусь іншому турнірі у нас би з японками не виникло проблем. Але сам статус змагань і додаткові рейтингові очки при відборі на Олімпіаду сковували усі наші наміри і рухи.

Безстрашно я почала фехтувати лише тоді, коли у заключному поєдинку ми поступалися японкам п’ятьма уколами. Втрачати нам було направду нічого. Сато, яку Горбачук поставив на вирішальний двобій замість Сімокави спеціально “на Шемякіну”, – моя ровесниця. Ми неодноразово зустрічалися ще на юніорських чемпіонатах. Нозомі була для мене незручною, і я часто поступалася їй. Я навіть хотіла попросити тренера, щоб на заключний двобій від нашої команди виходила Ксюха Пантелєєва. А потім шкода її стало: вона була не розігріта, і це стало би для неї великим стресом. Я – лідер команди, тому просто не маю права перекладати таку відповідальність на плечі інших. Придивилася до Сато і вирішила ризикнути. На щастя, рахунок 29:34 давав простір для творчості. Я виплеснула на доріжці усе, що могла, усе, чого мене навчили. Це дало результат.

— Як сталося, що Ксенія Пантелєєва потрапила у команду лише в останній момент?

— Настя Івченко, яка останні кілька років стабільно виступала за основу збірної, пройшла відбір до нової поліції. З нового місця роботи її не відпустили ні на заключний збір, ні навіть на чемпіонат світу. Тож замість неї до Москви поїхала Пантелєєва. Ксеня довгий час залишалася за бортом команди. Після Ігор у Лондоні у неї фехтування відверто не йшло. Ксеня вже сама не вірила у власні сили, поступалась навіть на юніорських змаганнях. Добре, що вона продовжувала старанно тренуватися. Ксеня потрібна була нашій команді, навіть коли сиділа на лаві запасних: вона так щиро хвилюється і так палко підтримує тих, хто фехтує, що без неї ми вже не відчували б себе командою. Коли доля дала їй шанс, вона просто стрибала від радості. Навіть квитки купила за власні кошти, тільки би знову опинитися в тій атмосфері.

— Декілька років наша жіноча шпажна збірна була неконкурентоспроможною не в останню чергу через конфлікти в команді…

— Нам з дівчатами вдалося домовитися. Ми поговорили про те, що тісної дружби у нас не вийде – як-не-як, ми суперниці. Але у нас є одна спільна мета – перемога, якої ми прагнемо усі без винятку. В особистих змаганнях при сьогоднішньому рівні конкуренції зачепитися за п’єдестал пошани дуже непросто. Командою, принаймні, зробити це значно легше. Тож вирішили заховати власні амбіції і працювати на спільну справу. Ми – згуртована команда, кожна з нас намагається внести свою частку у перемогу. Цей чемпіонат став хорошим доказом цього. Та, гадаю, коли фехтування стане для нас минулим, ми продовжуватимемо приязно спілкуватися.

— Як сприйняв командну “бронзу” тренер збірної Андрій Орликовський?

— Він і досі в ейфорії (сміється). Такий щасливий. Тепер всі його учениці – заслужені майстри спорту. Нам обіцяли підняти стипендії. А також почати виплачувати гроші ще за минулий чемпіонат світу. Шансів потрапити на Олімпіаду командою у нас тепер значно більше: в олімпійському рейтингу ми на третій позиції.

— Що робитимете у відпустці?

— Активно відвідую тренажерний зал, хочу трішечки схуднути. За цей сезон дещо запустила себе, і це далося взнаки: пересуватися доріжкою стало відчутно важче. Тепер стежитиму за харчуванням, доведеться повністю відмовитися від солодкого та випічки. У відпустку з чоловіком поїхали до Моршина, взяли з собою велосипеди. У спортсменів відпочинок мусить бути активним. До річки добиратимемося двоколісним транспортом.

— Племінниця Софія уже приміряла ваш фехтувальний костюм?

— А вона не хоче бути фехтувальницею. Соня тепер з мамою і татом мешкає в Одесі і там займається синхронним плаванням. Вона у нас творча особистість

Примітка. Ксенія Пантелєєва – випускниця Львівського училища фізичної культури 2013 року.

Автор Олена Садовник, за матеріалами www.wz.lviv.ua

<<<