Веслування на байдарках і каное : Т. Міщук: «До Львова приїхав кандидатом у майстри спорту, а вже за рік виконав міжнародного майстра»

На ХХХІ літніх Олімпійських іграх-2016 у Ріо-де-Жанейро Львівщина була представлена 18-ма спортсменами. Але нагороду вдалося вибороти лише вихованцю Львівського училища фізичної культури Тарасу Міщуку. У передостанній день Ігор-2016 він у парі з Дмитром Янчуком з Полтавщини фінішував третім у фінальному заїзді каное-двійок на дистанції 1000 метрів.

Саме з обговорення деталей «бронзового» фінішу у Ріо й розпочалася розмова Тараса з кореспондентом IA ZIK.

– Тарасе, коли ти усвідомив, що разом з Дмитром став призером Олімпіади і якою була перша твоя реакція на найбільший наразі успіх у кар’єрі?

– Усвідомив лише на п’єдесталі, коли нам вручили медалі, а точніше аж тоді, коли піднімався прапор України разом із знаменами Німеччини та Бразилії. Коли перетнули фініш, я не одразу зрозумів, що ми посіли третє місце. Ведучим у нашому дуеті є Дмитро, а доріжки в Ріо були дуже широкі і тому я бачив тільки два сусідні каное. Знав, що ми боремося за «бронзу», бо німці і бразильці йшли з самого початку помітно швидше. А от чи вдалося нам випередити росіян та угорців, я не знав. Зрозумів, що таки саме ми треті по реакції Дмитра – щойно перетнули фініш, він одразу почав тішитися. Коли я побачив його радість, то якось одразу так тепло стало на душі – добре, що в призерах. Але в той момент, я ще не відчув себе медалістом саме Олімпійських ігор. Радий був, що виконали поставлене завдання. А що це олімпійська «бронза», як вже казав, усвідомив лише на п’єдесталі пошани.

– І як, важка олімпійська нагорода?

– Розумію про що ви питаєте, але скажу, що вона й у прямому значенні не легенька. А її спеціально зважив – 488 грамів. Ну а в сенсі, наскільки важко було її здобути, то не буду розповідати про усі роки, що йшов до неї, а скажу тільки, що ми з Дмитром рік з лишнім багато в чому собі відмовляли. Режим був дуже строгий. Для прикладу, я рік не їв солодкого, випічки, ніяких чіпсів, газованої води, квасу тощо. Вживали тільки рибу, а з м’яса – виключно курятину. Про свинину скажу, що навіть забув якою вона є на смак (сміється – Авт.). Ну а про пиво чи щось міцніше, то взагалі мовчу. Але без чоловічих напоїв я обходився без проблем, бо ніколи й не мав до них тяги. Зрозуміло, доводилося й дотримуватися строго розпорядку дня – вчасно лягати спати, зранку підйом і далі усе за планом.

– Напевне, усе це витримати важко було перш за все в моральному плані?

– Було не просто, але не було й надто складно. Допомагала мета, а вона у нас була чіткою – виграти олімпійську медаль.

– А коли ти взагалі вперше почав мріяти про олімпійський п’єдестал?

– Коли б я зараз сказав, що з дитинства, або коли почав займатися веслуванням на каное в рідному Дубно, то це була б неправда. До закінчення середньої школи я хотів стати пожежником. Спортом я займався і виходило в мене не погано, але я в ті роки навіть не думав про те, щоб пов’язати своє життя із професійним спортом. У мене два двоюрідних брата служать пожежниками. Я частенько приходив до них у частину і мені також хотілося піти їхнім шляхом. Після школи хотів поступати в інститут МНС, але для батьків це було не по кишені. Не склалося й з поступленням у Рівненський педуніверситет. І тут мій кращий товариш Роман Дудчак, який на той час навчався у Львівському училищі фізкультури, запропонував і мені спробувати поступити у цей навчальний заклад. Я послухав його поради. До Львова приїхав кандидатом у майстри спорту, а вже за рік виконав міжнародного майстра, ставши серед юніорів другим на Європі та третім на чемпіонаті світу. Ну й пішло-поїхало…

– Виходить, пожежника з тебе не вийшло, зате тепер і Львів, і Україна має бронзову медаль. А «золото» могло бути?

– Рік тому ми виграли чемпіонат Європи. Але за спинами чули розмови про те, що нам з Дмитром просто повезло. Дуже хотіли довести, що це не так на Європейських іграх-2015 у Баку. У фіналі за 250 метрів до фінішу йшли першими, але не витримали фінішного спурту суперників і залишилися взагалі без медалей – лише п’яті. Тому до Ріо їхали із завданням виграти медаль. Зрозуміло, краще було б «золото», але ми й «бронзі» раді. Тим більше ми з Дмитром ще молоді (Міщуку наразі 21 рік, а Янчуку 23 – Авт.) і будемо усе робити, щоб за чотири роки змагатися в Токіо. Головне, аби було із здоров’я все гаразд – тоді зробимо усе, щоб стати чемпіонами. Ну а в Ріо німецький та бразильський каное були сильнішими.

– На середині дистанції – відмітці 500 метрів – ви йшли тільки п’ятими. Такою була ваша тактика?

– Після Баку, де ми провалили заключні 250 метрів, спільно з тренерами вирішили змінити розкладку проходження дистанції. За жеребом нашими сусідами в фіналі у Ріо були німці. Тягатися з ними було дуже важко, а коли відверто, то просто нереально. Надто вже сильним є лідер цього екіпажу Себастьян Брендель, якого у світі веслувальників називають не інакше, як жива легенда каное. Щоб ви розуміли, скажу, що зазвичай спортсмен готується в сезоні на один, або на два головних старти, де робить усе, щоб показати свій максимум. А Себастьян за чотирирічний цикл виграв усі (!) гонки в каное-одиночці – це справжня фантастика! Ну і його напарник – Ян Вандрей також дуже сильний каноїст.

– Вибач, що перебиваю, але ж ви з Дмитром у них раніше вигравали…

– Так, але в Ріо у нас шансів не було апріорі. Справа в тому, що Олімпійський канал у Бразилії розташований таким чином, що там практично увесь час дме зустрічний вітер. Коли б був принаймні штиль, не кажучи вже про попутний вітерець, тоді б насправді ми цілком могли у них й виграти. Наприклад, на цьогорічному етапі Кубка світу в німецькому Дуйсбургу ми фінішували першими з солідною перевагою – більше, ніж корпус каное. Але там був наш вітер, а в Ріо – їхній.

– А в чому проблема? Погодні умови ж однакові для усіх учасників.

– Проблема у вазі. Німці – це просто машина м’язів. Те саме стосується й бразильців. У мене ж бойова вага – 82 кг, а в Дмитра взагалі тільки 72 кг. Тому з нашими півтора сотнею кг на двох гребти проти вітру набагато важче.

– Зрозуміло, давай повернемося до фіналу…

– Так от, ми вирішили, що будемо тягнутися зі старту за німцями. Розуміли, що коли будемо поряд з ними, то значить у нас є шанс боротися за медаль. Як я вже казав, разом з німцями вперед одразу вирвалися бразильці. А наше відставання на 500 метрів від росіян та угорців було мінімальним. На третій чверті дистанції ми почали нарощувати швидкість і за 250 метрів до фінішу вже були третіми. Тоді, пам’ятаю, я подумав «ні, тепер ми медаль вже нікому не віддамо!». Але фінішна «рубка» була дуже рівною. Що там казати, угорців (між іншим, чемпіонів світу) ми випередили менше, ніж на чверть секунди. А от росіяни темпу не витримали.

– Ти розповідав, що в минулому ви не завжди витримували фінішний спурт. Тепер вдалося – це виключно через зміну розкладки проходження дистанції?

– Не тільки. Увесь підготовчий період на тренуваннях ми використовували новинку – після фінішу дистанції 1000 метрів на кілька секунд скидали швидкість, а після цього виконували ще один ривок тривалістю до 30 секунд. Це дуже допомогло нам розвинути витривалість на заключній частині дистанції. Вважаю, саме завдяки цим тренуванням у фіналі ми зуміли дотерпіти і не дозволили угорцям себе обійти, хоча вони дуже добре прискорилися на останніх метрах і здавалося, ось-ось нас «з’їдять»

За матеріалами www.zik.ua

<<<