53 років1971 - 2024

Спортивні відділення:

Футбол : Анатолій Мущинка: «В Мукачево мене запримітили «гінці» з Львівського спортінтернату»

Вихованець Львівського училища фізичної культури (в його часи Львівського спортінтернату) Анатолій Мущинка (вип. 1987р.) - автор першого гола в історії чемпіонатів незалежної України - вже два десятиліття проживає у Німеччині.

Кажуть, в історію можна увійти, а можна - вляпатися. Нашому герою пощастило саме увійти: гідно увійти в історію на самому початку шляху - і свого власного, і цілого чемпіонату. У 17 років Анатолій став чемпіоном світу серед юнаків, будучи незамінною ланкою відмінної команди Піскарьова - тієї самої, якій пророкував велику славу сам Пеле. А через неповних п'ять років, коли вже не було тієї країни, з чиєї збірної він починав свою футбольну кар'єру, йому вдалося ще одне історичне звершення. Півзахисник львівських «Карпат» Анатолій Мущинка став автором першого гола в історії чемпіонатів незалежної України. Зараз, через багато років, ми новими очима дивимося на той час: недарма ж кажуть, що велике бачиться на відстані. Але тим цікавіше почути історію з вуст навіть не її очевидця - її безпосереднього учасника.

- Анатолій Михайлович, як почуває себе в Німеччині видатний діяч історії українського футболу?

- Та нормально ... От тільки в футбол я вже не граю, але згадувати дні виступів досі дуже приємно.

- Ви родом із Закарпаття - краю, настільки багатого талантами, що навіть важко перелічити не тільки їх всіх, але навіть просто їх титули - володарі єврокубків, чемпіони різних країн, ви ось на батьківщину навіть золоту медаль чемпіонату світу привозили... У чому секрет такої футбольної родючості?

- Ви знаєте, немає секретів. Просто регіон був дуже спортивний, багатий спортивними школами. Я сам, скільки себе пам'ятаю, граю у футбол. Починав грати у рідному селі, потім - у школі, далі - в ДЮСШ. Я, як і всі, починав на дворовому рівні, а у нас вже в той час були хлопці, які займалися в «організованому футболі». Вони і загітували - «Давай до нас, в ДЮСШ». Я спочатку засумнівався - «Куди мені ...» Але коли старші хлопці почали говорити, що я добре граю, вирішив спробувати. Спробував - так і залишився. Займався я у Степана Варги і Степана Лендєла в Мукачівській ДЮСШ. Може, як і всі, грав би за команду рідного району, але вже через рік-півтора занять в ДЮСШ мене запримітили «гінці» з Львівського спортінтернату.

- Журналісти колекціонують історії: мовляв, відомий форвард починав воротарем, майбутня зірка-захисник бив у дитинстві голи пачками ... Вас тренери «ламали»? Або ж як почали грати - так і грали далі?

- Мені не випадає скаржитися на що-небудь таке. Я ніколи не замислювався про позиції, амплуа - я просто хотів грати. Так вийшло, що я був швидкий, спритний, технічний, і мене визначили в півзахист. Там і став грати. Хоча я і потрапив у ДЮСШ запізніло, переучувати мене не довелося. Вже в збірній, правда, мене кілька разів ставили на правий фланг захисту. Але було це скоріше в потребах команди, як окремі випадки.

- З малої батьківщини ви потрапили у Львівський спортінтернат - справжню кузню талантів. Серед кращих з кращих цілого західноукраїнського регіону не знітилися?

- Мене запрошував туди тренер Бушанський, який помітив мене, коли його команда проходила збори на Закарпатті та грала контрольні матчі з місцевими юнаками. Мені було років 13, вчився я в 7 класі. Спочатку було важко - земляків тоді у Львові зі мною не було (це пізніше із Закарпаття потрапили мої однолітки Михальцов і Васютік - він став пізніше відомим воротарем, останнім часом в Ужгороді тренером працював). Ось і трапилася на першому ж зборі в спортінтернаті зі мною одна не дуже приємна історія, яка могла мені в підсумку коштувати кар'єри. Якось на тренуванні ми відпрацьовували удари, і я по цілі не потрапив. Бушанський не втримався від уїдливого зауваження - мовляв, «з села приїхав, бити не вмієш». Я образився - зібрав речі і поїхав додому. Хто знає, чим би все це закінчилося, якби не мудрість моїх батьків. Вони сказали мені: «Якщо вже взявся за справу, доводь до кінця». А потім і сам Бушанський подзвонив, щоб я повертався, і батьки мене переконали знову поїхати до Львова. Пізніше цей тренер пішов з спортінтернату, і нами почали займатися авторитетні тренери Луцишин та Броварський.

- У той час Ярослав Луцишин вже працював з Анатолієм Піскарьовим над створенням юнацької збірної СРСР з хлопців 1970 року народження. Ви пам'ятаєте, як починалася ця команда? Коли вас почали в неї залучати?

- Насправді, я потрапив у збірні СРСР набагато раніше. Ще в 1984-1985 роках нас, хлопців-однолітків, збирали з усього Союзу. Мені допоміг, напевно, Луцишин, так як ми з Юрою Мокрицьким займалися у нього, і він добре знав наші можливості. Ми відіграли багато-багато турнірів, як в СРСР, так і за кордоном. До речі, я встиг пограти ще й зі старшими хлопцями 1969 року народження - були там такі футболісти, як Онопко, Саленко, Кір'яков й інші хлопці. Грали ми під керівництвом Бориса Ігнатьєва в такий симпатичний «спартаківський», як його називали в Союзі, футбол - технічний, комбінаційний. Мені було важкувато, тому що в такому юному віці рік різниці ще істотний. А далі вже я перейшов у команду Піскарьова, де грав з однолітками.

- Порівняти методи Ігнатьєва і Піскарьова ризикнете?

- Мені буде важко це зробити, тому що в юному віці я зовсім інакше дивився на футбол. Можу сказати, що обидва вони - хороші тренери. У Ігнатьєва був свій підхід, у Піскарьова - інший, але теж аргументований. Якщо перший ставив на техніку, то інший - на фізику. До речі, це нам дуже допомогло на тріумфальному турнірі в Канаді. Пам'ятаю, вийшли на перший матч з Нігерією - а там такі «дядьки»! У нас ще ніхто не голився, а вони повиходили з такими щетинками!

- До речі, так вийшло, що з нігерійцями ви зіграли в першому турі юнацького Мундіалю 1987 року, і з ними ж закривали турнір у фіналі. Це був самий гідний ваш суперник на турнірі?

- Взагалі, хоча ми декого там і розгромили, всі учасники були гідними. Від цього турніру в мене найсвітліші спогади. Скрізь, де ми не з'являлися - в готелі, в магазинах, на тренувальних базах - до нас ставилися дуже добре. Може, це тому, що ми були ще дітьми. Може, через те, що ми й справді були дуже дисциплінованими. Перед кожним виїздом у нас були бесіди в радянській федерації - нам довго і терпляче розповідали, що можна за кордоном робити, а чого не можна, та й наглядали за нами постійно.

- Звичайно, це був юнацький турнір, де грали хлопці 16-17 років, але все ж - звідти вийшло чимало зірок. Могли тоді уявити, які перспективи відкривалися перед Емманюелем Петі, Джанлукою Пессотто або Юрієм Нікіфоровим?

- Та ні ... Вони в ту пору були такими ж, як ми. У такому віці виділяються тільки «прими» типу Мессі і Марадони. Решта - приблизно однакові, і відрізняє їх скоріше краща фізична готовність і тактична підготовка.

- Невже з тими ж мексиканцями, яких ви розгромили - 7:0, гралося не легше, ніж з французами?

- Не повірите - не легше. Адже вони, мексиканці, проти нас навіть кактуси застосували...

-?!!

- Коли ми на самому початку гри заявили про свою перевагу, вони нас почали голками колоти - маленькими такими, немов з кактуса. Тільки суддя відвернеться - так і починали. Довести щось арбітру ми не могли - голку-то легко заховати або просто викинути. Може, через цю підлість наша команда їм і 7 голів відвантажила.

- А вас визнали кращим гравцем того матчу.

- Було діло. До речі, всі матчі наша команда вигравала за рахунок згуртованості та сили. З кожним суперником ми грали від свистка до свистка, адже були настільки фізично підготовлені, що запропонований нами темп суперник більше 60 хвилин витримати не міг.

- Перед фінальним матчем його учасників вітали два бразильці - президент ФІФА Жуан Авеланж і Король футболу Пеле. Їх напуття пам'ятаєте?

- Та ні словечка! У нас тренерські слова в головах стукали, що нам хто говорив - в одне вухо влітало, через інше - вилітало. Але просто потиснути руку Пеле - це вже був величезний стимул. Ми розуміли, що цей матч - не просто матч, що всі погляди прикуті до нас.

- Фінальна зустріч проходила в ранній післяобідній час в дику спеку. Як примудрилися сонячний удар не отримати?

- Ось спеку пам'ятаю - пекельна! Як проходила гра, з ким стикалися, як за м'яч боролися - пам'ятати не пам'ятаю. Якби не та фізпідготовка, яку нам, як космонавтам, давали, ми б проти звичних до такої погоди африканців не витримали. Грали, чесно кажучи, через «не можу». Попередні поєдинки нам вдавалося виграти нічого, «із запасом». Тут же суперник перевів гру в овертайм, дійшла справа до пенальті. Все це забрало стільки сил і нервів, що все пригадується, немов у тумані.

- Але коли у вас на шиї красувалася золота медаль, зрозуміли, що зроблено велику справу?

- Нам тоді точно не давали відпочити. Відразу після фіналу там, на місці, нас гаряче вітала українська діаспора Канади. Прийом був неофіційним, але дуже теплим - з українськими піснями, з справжньою радістю. А після приїзду в СРСР нас приймали в Москві, в приміщенні федерації футболу.

- А в рідному Мукачеві як сприйняли, що в місті з'явився свій чемпіон світу?

- А от не знаю... Відразу після московського прийому нас повернули по командам, і я з Мокрицьким повернувся у львівський спортінтернат. Додому, на Закарпаття, приїхав вже пізніше - тихенько, без шуму...

- І що - почалися просто будні?

- Та що ви! Ми тоді матчі, як свято, сприймали. Я якраз робив перші кроки у львівських СКА-Карпатах, восени того ж 1987 року дебютував. Це була футбольна армія - в команді «служили» Расулов, Бересскій, Смотрич, Лишайник, Спіцин (його я заміняв в матчах, коли грав), Гамалій, Рафальчук, Бондарчук, Шквирін, Гій, Бандура...

- І як сприйняли таку зміну? Багато ваших однолітків в ту пору тікали з дубля киян, усвідомлюючи, що конкурувати за місце в команді заслужених майстрів спорту практично нереально...

- Та я не з лякливих був ... Радів, що випала можливість, прибувши з провінції, спробувати себе в такій великій команді. Зустрів мене в Києві мій земляк - Михайло Михайлович Коман. Повіз мене на стадіон «Динамо», показав, де я буду жити, познайомив зі всіма. Та й взагалі взяв мене під опіку.

- У тій команді ви були серед самих юних - в ту пору в дублі перебували хлопці на 3-5 років старше ...

- Мені не важко було в цьому плані - чоловік п'ять добре знав по «золотій» збірній Мороза, Високоса, інших. Були, звичайно, і хлопці постарше - Горілий, Канчельскіс, Онопко, Юран, пізніше і Нікіфоров, Беженар, Ковтун. Це була школа. Справжня школа життя і футболу. І інакше я її не міг сприймати.

- Київ після Львова здався яскравим мегаполісом або бездушним «колосом»?

- Швидше, цілком комфортним місцем роботи. Судіть самі: ми жили в гуртожитку за мостом Патона, суперовий автобус нас возив з Києва на тренування на Конча-Заспу. За умовами роботи це було на три голови вище, ніж в «Карпатах».

- Як до молодих футболістів ставився Лобановський? У вас були з ним персональні бесіди, або він тримався на дистанції від дублерів?

- У принципі, нами займався Колотов, і Лобановський з дублем практично жодних контактів не мав. На перший погляд. Але коли в одному з матчів на стадіоні «Динамо» нам не вдавалася гра, в перерві Валерій Васильович зайшов до нас у роздягальню і такого виписав - що всі не знали, куди ховатися.

- Відчували, що граєте нехай і з молодими, але з великими майстрами? Адже в підсумку практично у всіх з того дубля склалася кар'єра - і в єврокубках пограли, і за збірні, дехто навіть на чемпіонатах світу та Європи ...

- У «Динамо» інакше і бути не могло - якби в них не було перспективи, вони б там не опинилися.

- Багато хто, щоправда, у дублі «ламався» - хтось не отримував шансів в основній команді, інші в своїх силах зневірилися, не відчуваючи зацікавленості з боку тренерів...

- Ні, ми грали за добу до основних складів, і на нас постійно дивилися люди з тренерського штабу. Як тут можна було сачкувати або розслаблятися? Тому й дубль наш чемпіоном був, що постійно на виду у тренерів, хотілося перед ними себе показати.

- Коли зневірилися в надіях пробитися в основний склад - коли запросили Литовченко, коли почали йти зірки старої команди, а вам у новій не знаходилося місця?

- Не було такого одного моменту. Просто зрозумів - тут зробив усе, що міг, але не проб'юся. А мені ж було вже 20 років, ось після двох сезонів в дублі і повернувся. Матеріально зовсім нічого не втратив, навіть виграв. Головне - грати почав.

- «Карпати» в ту пору були оригінальною командою - дійсно головною на західній Україні. Турне по Америці зі львів'янами пам'ятаєте?

- Це коли Лендєл від КДБ утік? Звичайно! Це, до речі, був справжній детектив. З нами їздили завжди пару діячів з «органів», і вони коли почули про втечу - почорніли, побіліли, посиніли ... Викликали всіх - але ми нічого про це не знали. Хіба що його співквартирник Рафальчук щось підозрював, бо з ним в одній кімнаті жив. А діло було так. Познайомився Лендєл з хлопцями з нашої діаспори, вони йому допомогли з організацією цієї справи. Ось разом вони і змогли перехитрити «варту». Коли «кадебісти» почали питати, де Лендєл, один Рафальчук сказав - «Не шукайте його». Літак наш полетів, так хлопець в США і залишився.

А саме турне було для нас як відпустка. Ми переїжджали з одного міста в інше, жили в сім'ях звичайних американців. Та й матчі були, як легка прогулянка. На пам'ять з Америки привіз додому відеомагнітофон - для нас це тоді була дивина.

- Але і в футбольному плані кілька років після повернення в «Карпати» були цікавими ...

- «Карпати» тоді очолював Булгаков, потім тренерами у нас були Поточняк і Юрчишин. У першому сезоні мене на голи «прорвало» - забив 9 голів, це був найкращий показник команди. Це для мене було трохи незрозуміло, адже я, хоча й забивав, але не так, щоб бомбардиром ходити. Але, раз в кращих забивалах виявився, значить, динамівська школа мені дещо дала. З «Карпатами» ми виграли свою групу другої ліги, тому в чемпіонаті незалежної України стартували з вищої ліги.

- І ось він - перший матч, перший гол ...

- Ось часто мене запитують про нього, особливо тепер, коли він навіть історичним став. А я не пам'ятаю! Не пам'ятаю, і все тут! Пам'ятаю, грали в Одесі, пам'ятаю, хороша команда у «Чорноморця» була. І хоча цей гол всі інші мої в підсумку переважив, тоді я ніякого особливого значення йому не надавав. Ще чого - всі голи запам'ятовувати...

- Взагалі, було відчуття, що творите історію? Або в плутанині тих буремних років про це не думалося?

- У принципі, всі ми грали у футбол за «Карпати» - хотіли вигравати, залишатися задоволеними своєю грою. Я грав в основному складі, і навіть такі авторитети, як Юрчишин, Рафальчук, Бондарчук, Квасников ставилися до мене добре, бачили, що дурня на полі не валяю. А їхня думка була важливою - і за віком, і за статусом вони всім в команді заправляли.

- «Карпати» фінішували шостими в своїй групі, а «Таврія» сенсаційно стала першим чемпіоном України? Не було, як у Семена Горбункова, думки - «На їх місці міг бути я ...»?

- Я вам чесно скажу, для нас, молодих, тоді не було авторитетів. Так, приємно було грати з такими суперниками, як «Шахтар» і «Чорноморець». «Динамо», «Дніпро» були авторитетами. Але грала з нами в групі та ж «Таврія» - нічим не виділялася, і навіть важко було припустити, що вона чемпіоном стане. Це через кілька років чемпіонат наш зміцнів, потім туди хлинули гроші... А тоді всі були однакові.

- «Карпати» і запорізький «Металург», куди ви перейшли відразу після першого чемпіонату, теж були однаковими?

- Ну там так вийшло: я відіграв 3 роки в «Карпатах», у мене закінчився контракт, а в запорізькому клубі фінанси, здалося, були серйозніше. З нами працювали Надєїн, Скріделіс. Зі старших були Сивуха (нинішній тренер збірної України), Сорокаліт, Вернидуб, Таран, Башкіров. Решта - такі, як я. Скрипник, наприклад, який пізніше в Вердері виступав. Він, до речі, зі мною їздив до Німеччини на збори, але тоді там не залишився. Його час настав пізніше ...

- Чому ж ви в «Металурзі» і Україні довше не затрималися?

- Тоді тільки почалися ці всі агенти-менеджери, і одна людина мені запропонував спробувати сили за кордоном. Я сказав: «Чому ні?», І вже через пару тижнів проходив з ще одним земляком, Голованем, перегляд в Німеччині. Спочатку я потрапив в «Дуйсбург», що представляє Бундеслігу, але в ту пору в команді можна було мати не більше трьох легіонерів, а у них тоді було відразу п'ять. Мені сказали: «Більше взяти не можемо».

- У ті роки в Дуйсбурзі грали Преец, Тарнат ...

- Це ті, що в Герті і Баварії пізніше грали? Абсолютно їх не пам'ятаю, для мене тоді все було настільки новим, що нічого не залишилося в пам'яті. Я адже мови не розумів, спілкувався з усіма на мигах.

- Але все-таки Німеччина без Мущинка не обійшлася ...

- Я поїхав у друголіговий Хомбург, там вже проблем з лімітом не було.

- У Німеччині в ту пору було багато «радянських» футболістів, навіть сам Бєланов пробував там сили. Це настільки сильний був тоді німецький футбол?

- Ось німецьку другу лігу, де грав тоді Хомбург, я порівняв би з нашою вищою. Навіть так: німецька була трохи сильніше. Хомбург був пристойної командочкою. Може, імена його гравців українським уболівальникам нічого не скажуть, але хлопці були майстровиті. Пізніше ми вилетіли з другої ліги, на підмогу взяли грузинських збірників - Георгія Немсадзе, Реваза Арвеладзе.

- Але наостанок ваша команда виховала зірку ...

- На Мирослава Клозе натякаєте? Та не грав я з ним толком! Він тоді у другій команді був, набагато молодший за мене. Пам'ятаю добре щуплого хлопчину, він дуже швидко, толком не погравши за основу Хомбурга, виїхав до Кайзерслаутерна і полетів ...

- Ок. Давайте залишимо зірок і поговоримо про те місце, де ви опинилися на ПМЖ. Саар - це індустріальний регіон, майже як Рур. Чому ж з футболом не дуже склалося - немає таких грандів, як Борусія (Дортмунд) або Шальке?

- Саар - маленький. Розмах не той. Правда, на такій маленькій території сконцентровано багато фірм. У нас теж є шахти, заводи - Мішлен, Бош ...

Коли я приїхав сюди з зубожілої України, Німеччина здалася раєм. Сподіваюся, що початок 90-х - це була нижча точка України, і ніколи більше на моїй батьківщині не повторяться гіперінфляція, невиплата зарплат. Коли моя дружина побачила німецькі дороги і магазини, в порівнянні з нашими, українськими, реаліями, це було небо і земля.

- Тим не менш, ви вже були гравцем збірної України. Навіть супермаркетами з «дефіцитом» важко виправдати такі перспективи ...

- А в ту пору здавалося інакше. Я адже після першого тайму мого першого матчу - в Одесі з Ізраїлем - був замінений. Порахував, що гра мені не вдалася.

- Невже тренери збірної після того одного матчу не цікавилася кар'єрою 23-річного гравця?

- Принаймні, мені про такий інтерес не було відомо.

- В Україні той період вважається часом втрачених можливостей. У нас забрали кращих гравців, збірна не отримала шансу зіграти навіть у відборі до чемпіонату світу ...

- Може, так воно і було. Але треба розуміти, що коли йдуть зміни - чимось доведеться жертвувати.

- Могли ж запрошувати догравати зірок недавно уславлене «Динамо» ...

- Ви правильно сказали - догравати. Ні, ми навіть в нинішні часи, коли чемпіонат наш став набагато сильнішим, ще не можемо спокійно вийти на чемпіонат світу чи Європи. Тоді ж, в епоху плутанини і зубожіння, інакше, напевно, бути не могло.

- Опинившись в Німеччині, ви виявили інше життя. Ми вже з'ясували, що воно було комфортніше. А в футбольному плані які переваги знайшлися?

- Ну, ось, наприклад, не було таких несерйозних ігор - типу «купи-продай», які в радянській Україні практикувалися. У Німеччині такого не могло бути в принципі. Ти міг виграти, і міг програти. Але - по-спортивному.

- Відігравши шість років за скромний Хомбург, ви опинилися в Саарбрюкені.

- Перед моїм приходом Хомбург довго грав у першій лізі, потім вилетів. Фінанси у нас не блищали, з часом команда опустилася в четверту лігу. Саар - це центр нашого округу. І у нас вирішили зробити нехай одну, але сильну команду, з'єднавши Саарбрюккен і Хомбург. Шестеро лідерів Хомбурга (і я в їх числі) перейшли в Саарбрюкен. З часом ми вийшли у другу лігу. П'ять років відіграв я за цю команду, тут вперше перетнувся з земляком - Сергієм Діхтярем. Спочатку ми планували штурмувати Бундеслігу, але знову фінанси все нам поламали.

- За роки виступів у Саарі у вас були шанси перейти в більш сильну команду?

- Ось міг піти в Майнц - якраз перед Клоппом, але тренер мене не відпустив. А пізніше я і сам не хотів. У мене діти пішли до школи, та й я до Саар звик. Так з багатьма легіонерами бувало - і африканці, і східноєвропейці тут залишалися, ставали своїми. Я грав за Саарбрюккен до 33 років - це був професійний рівень. Потім провів ще рік в Реслінг - я тоді вже навчався в торговому училищі та грав, просто щоб не сидіти вдома.

- Тобто, ви вже справжній німець?

- Не знаю, як я, але діти, напевно, вже будуть. Старша моя дочка навчається в університеті Майнхайма, молодша - в поліцейській академії. Конкурс був - одна людина на сто місць. Але якось потрапила-таки туди ... З німецькою мовою у нас тепер немає проблем, і це - головне. Коли ми потрапили тільки в Німеччину, відразу зрозуміли, що без німецького тут нікуди. Добре, що коли я тут опинився, тут був мій земляк з Буковини, який володіє німецькою. Він мені дуже допоміг, коли треба було походити по інстанціям.

- Додому, в Мукачево, не тягне?

- Та як не тягне?! Нехай яке громадянство, але я ж залишився українцем!

- Зараз ваш земляк з Мукачівського району, Євген Гопко, в Німеччині грає. Не знайомі, бува?

- Ух ти! Навіть і не чув. Та я ж від футболу відійшов - хіба що зрідка сходжу на Хомбург, вони тепер в четвертій лізі грають. Саарбрюккен - в третій. Навіть шкода їх дивитися ...

- І як стадіон? Битком?

- Та що ви! Навіть коли я грав за Хомбург, у нас більше 20 тисяч не збиралося, а тож друга ліга була, не четверта!

- І, тим не менш, німецький футбол славиться на всю Європу як найвідвідуваніший...

- Навіть моя дружина цього зрозуміти не може - вона сама теж спортсменка, гімнастка, і постійно питає - як так? Чемпіонат світу з гімнастики ніхто не показує, а футбол - хоч вища ліга, хоч нижчі, а подивитися можна. Я сам не знаю, чому в Німеччині такий футбол розвинений. Дивлюся по Євроспорту матчі сучасні і 30-річної давності - що тоді стадіон повний, що тепер.

- А от, цікаво, ви знаєте, що в «Говерлі» грає ваш співвітчизник Давід Одонкор?

- Так, я читав: він пише, що хоче все це кинути, тому що його дружині в Ужгороді не подобається.

- У зірок свої примхи. А ви, згадуючи свою кар'єру, які події згадуєте з найбільшим задоволенням?

- Чемпіонат світу 1987 року, канадське «золото». І вихід Саарбрюккена у другу лігу.

- Відзначали подію по-німецьки?

- Обов'язково. Всю ніч гуляли, автобус урочисто проїхав по місту, весь народ зібрався і аплодував. В принципі, і зараз, коли в місті мене зустрічають, вболівальники часто запитують - як справи, кого треную ...

- Так за чим затримка?

- Ні, відійшов я від великого футболу. Дивлюся тепер більше по телевізору - і німецьку лігу, і матчі українських клубів.

- Подобається?

- Якщо судити по рівню українських клубів, по тому, як приймали Євро - Україна дуже піднялася. Але ось збірна ... Там не можна куплених іноземців задіяти. Тому і потрапляємо на чемпіонат Європи тільки як господарі.

- Голи ночами не сняться?

- Та ні, ну забив - добре. М'яч у воротах - це радість, але щоб я запам'ятав якийсь на все життя - не було такого. Для мене всі голи однакові і приємні швидше своєю наявністю.

Автор: Артур ВАЛЕРКО, www.galsports.com

<<<