Футбол : Ярослав Дмитрасевич: "ЛУФК - це моя рідна домівка і моє життя, немов доля."

Напередодні ювілейної дати відомого футбольного фахівця та заслуженого тренера України Ярослава Дмитрасевича, довелося зазирнути в щасливі очі людини-трудівника, яка присвятила своє життя копаному м'ячу. Під час спілкування з ним я переконався, що Ярослав Іванович пам'ятає свою історію й понад усе цінує львівський футбол, а ще щиро переймається проблемами найпопулярнішого виду спорту. Тому у високих спортивних колах його сприймають радо і з повагою. У розмові він відвертий і позбавлений лицемірства.

— Гри у футбол я вчився на прикладі старшого брата. Але моя кар'єра розпочалася у львівському спортклубі, — розпочав нашу розмову пан Ярослав. - На уроках фізкультури футбол для нас був на чільному місці. Ми, хлопці з Великого Любіня, брали участь у всіляких турнірах, і 1957 року на мене звернув увагу один із найкращих місцевих майстрів шкіряного м'яча того часу — Мирослав Турко. Мирослав Пилипович посприяв, аби я продовжив свою, футбольну науку в СКА. Далі була група підготовки, яка розпочала свою діяльність при армійському колективі. Нами, юнаками, опікувався досвідчений спеціаліст Володимир Ханенко. Ось так я і зростав.

Наступного року поїхав з головною командою на свій перший тренувальний збір, де отримав змогу грати з такими футболістами, як Бреєв, Турянчик, Масловський, Рибак, Курчавенков, Вараксін, Філяєв, Чуріков, Копаєв, Кеслер. Вибороти місце серед таких іменитих гравців було справою не простою. Принагідно зазначу, що СКА 1958 року став чемпіоном серед команд класу «Б» і виборював путівку до вищої ліги. Але за рік я і тренер Турко переїхали в Тернопіль. Я почав виступати за місцевий «Авангард». Проте у вересні військові згадали про призовників — і мене повернули до Львова.

— І як вам служилося?

— Непросто. Мене скерували до так званої школи молодих спеціалістів з обслуговування літаків, яка більше була відома під назвою «Вапнярка». А за два місяці, з метою «приховати» від «купців», мене перевели на нове місце служби у Могилів-Подільський, де командував генерал Черемухін — людина фанатично закохана у футбол. А з січня 1960 року я став футболістом львівського СКА. Команду тренував москвич Володимир Никаноров, але за рік нами вже керував новий шеф — Сергій Шапошников. Чудові були наставники і багато доброго зробили вони для львівського футболу. Хоча, мабуть, не всіх задовольняли.

— Між армійськими клубами, здається, існувала неоголошена війна?

— Було таке. Кожен колектив, якщо й мав якусь зірку, то намагався її вберегти від конкурента. Однак у таких випадках усесильний ЦСКА «мирив» усіх і забирав «товар». До речі, в середовищі військових розігрувались спеціальні турніри, де переглядали кандидатів до головної команди країни. Одне слово, ніхто «шила в мішку не міг утаїти».

— Проте 1963 року ви мало не опинилися в «Карпатах»...

— Тренер Олег Жуков бачив мене в новоствореній команді. Однак наступні керівники не змогли чи не захотіли піти назустріч у вирішенні квартирного питання, а військові виявились кмітливішими. Я отримав двокімнатне помешкання й успішно продовжив кар'єру у СКА. Тож кажу: про такий крок не жалкую. У СКА була прекрасна футбольна атмосфера, повні трибуни — все це надихало.

— Армійська команда мала свого вболівальника?

— Аякже. На стадіон солдат для масовки ніхто не зганяв. На трибуни вболівальники не йшли, а бігли. Адже стадіон невеликий, і місць не на всіх вистачало. Хто запізнився — мав проблему, аби «приземлитися» в потрібному місці. Великою популярністю користувались міжнародні матчі, які ми розігрували з представниками угорського, німецького, шведського, в'єтнамського, чеського та польського футболу. До того ж, СКА, не тільки на мою думку, класно грав. Це справді була велика команда! Ліворуч з реактивною швидкість діяв Варга, а праворуч — непоступливі Станкявичюс і Грещак. Далі на вістрі атаки — завзяті Пузач, Колодій, Басалик, Дударенко, Секеч і Самойлов. У середині — активні Пфайфер, Шандор, Шулятицький, Лендел. Позаду — старанні я, Капличний, Плахетко, Каримов, Цап, Данильчук. У воротах — надійні Малямінабо Качороць. Єдине, нам не вдалося здобути путівку до вищої ліги.

— Шапошников у Львові користувався великим авторитетом?

— Безперечно! Адже в його тренерську діяльність не втручалися навіть генерали. Сергій Йосипович знав свою роботу і не потребував зайвих підказок.

— Що, навіть не намагалися керівники давати свої поради?

— Чому ж? Знавці завжди були, є і будуть. Наприклад, один наш генерал радив нам діяти за такою схемою: «Ви спершу підіть у розвідку. Перевірте суперника. Тоді підключіть фланги, а на підмогу фронту повинен поспішити тил». Шапошников не втримався й обірвав радника: «Товаришу генерале! За такого розкладу нам заб'ють кілька голів — і буде по війні!» Про результат роботи цього тренера говорили наші золоті медалі.

— Від долі не втечеш, і ви опинилися в тренерському штабі «Карпат»...

— Оце справді символічне явище. Не забувайте, тоді профспілковою командою опікувався тренерський штаб, який свого часу представляв армійський колектив: ІштванСекеч, Богдан Грещак і я. Однак цей період завершився невтішно. Із золотої команди вийшов... пшик. Мені досі болить душа за цей колектив. Здавалося, що маємо славне покоління років на десять, але сталося не так, як гадалося...

— Поява у Львові футбольного ембріону під назвою СКА-«Карпати» так і не пробудило місцевого вболівальника...

— Не хочу бути категоричним, бо два бронзові сезони, коли командою керував Володимир Булгаков, Петрович зумів консолідувати колектив і зібрав хороших футболістів. Звідтіля й результат. Інша справа, що не спромоглися розвинути успішної ходи. Цьому є пояснення: бракувало стабільності на тренерських посадах, а склад гравців тасували, немов колоду карт. Не знайшлося господаря, а згодом через відсутність коштів і брак порозуміння з владою команда переїхала в Дрогобич, де трансформувалася у ФК «Дрогобич» і припинила своє існування. Це свідчення того, наскільки тодішнє керівництво армії й міста любило футбол та поважало думки вболівальників. Мені особисто і прикро, і боляче, що тоді не знайшлося людини, яка б ревно відстоювала інтереси львівського СКА. Адже львівський спортивний клуб свого часу популяризував наше місто і в СРСР, і за кордоном на досить пристойному рівні.

— Одначе ви плідно трудилися на користь львівського футболу...

— Я виконую ту роботу, на яку маю вплив. Стараюся добре навчати своїх вихованців грі у футбол. Свою роботу сприймаю з особливою теплотою. ЛУФК — це моя рідна домівка і моє життя, немов доля. Тут до болі знайомий кожен клаптик землі і пам'ятні усі випускники, серед яких чимало футболістів, які виступають у вітчизняних клубах і за національні команди різних рангів. Але не менш важливо, що всі вони хороші люди.

— Найяскравіша зірка Чигринський?

— Мабуть! Адже Дмитро, пройшов школу підготовки під моїм керівництвом. Він став ключовим футболістом донецького «Шахтаря» і нашої головної команди країни. Тож є чим пишатися.

— Яким Дмитро був учнем?

— За три роки роботи з ним я зауважив у нього великий потенціал. Його працелюбність, наполегливість і вимогливість, як до себе, так і до партнерів, здавалось, не мали меж. А ще він дуже скромний, але комунікабельний і товариський, чесний та справедливий. У грі Дмитро не відзначався швидкісними даними, але в тактичному плані був надзвичайно грамотним. Інтуїція майже не зраджувала його. Кумиром вважав Кантону. І якось у кімнаті-світлиці на стіні з'явився напис Саntonа. Ми здогадувались, чия це робота, тож автора недовго шукали і він зізнався: «Це я написав», а батькам довелося робити ремонт. Після перемоги в Кубку УЄФА Дмитро привіз до училища заповітний приз. Він зробив це не заради власного «я», а задля того, аби показати майбутнім випускникам один з найцінніших футбольних трофеїв Європи, заради якого необхідно добре вчитися і покращувати свої навички володіння м'ячем. У порівняння Чигринськомуставлю іншого свого вихованця Олександра Чижевського. Обидва хлопці у футбол грають не силою, а розумом. Гравці, які думають на полі, а не рвуть жили. У цьому й краса роботи майстра.

— Батьки Дмитра цікавились наукою сина?

— Так. Я постійно відчував їхню турботу і підтримку. Але ніколи не втручалися у мою роботу і не порушували питання: чому син не грає чи грає не на тій позиції. Більше того: намагалися мені допомагати, бо розуміли, що я, як тренер, бажаю їхній дитині найкращого. Так воно і сталося. До речі, ми досі з батьками мого вихованця у дружніх стосунках.

— Пане Ярославе, якщо б можна було повернути час у зворотному напрямку, що змінили б у своєму житті?

— Напевно, це стало б вершиною вихваляння сказати — нічого. Звичайно, робив помилки. Не помиляється той, хто нічого не робить. Хіба не так? Але, в основному, думаю, жив би так само. Адже, попри все, я таки заслужив поваги та визнання. А це, повірте мені, важить значно більше титулів.

— Мріяти любите?

— Без мрій у футболі нічого робити. Однак кожна мрія повинна бути закріплена копіткою роботою. Адже в футболі, якщо не все, то багато чого залежить саме від тренера і тих, хто працює у цій сфері. Страшенно хочу, аби діти Львівщини займалися улюбленим спортом в ідеальних умовах. Уже найвища пора. Адже взялися за організацію Євро-2012, а діти залишаються на спартанських полях. Щодо тренерської роботи, то тут не існує паспортного мірила. Можна і в тридцять років бути інертним і пасивним. А можна і в сімдесят — повним творчих сил. Прикладів тому чимало. Я прагну одного: якомога довше займатися улюбленою справою.

Досьє

Ярослав Іванович Дмитрасевич

Народився 27.05.1940 р. в місті Великий Любінь (Львівщина). Вихованець львівського футболу, школа СКА. Перший тренер — Володимир Ханенко. Півзахисник. Виступав за команди: «Авангард» (Тернопіль) 1959 р. до вересня, СКА (Львів) 1960/67 рр. З 1968 р. на тренерській роботі в СКА (Львів). З 1971 р. — наставник Львівського спортінтернату. В роках 1979/80 працював у тренерському штабі команди «Карпати» (Львів). 1981 р. був головним тренером. З 1982р. на викладацькій роботі в ЛУФК. 1971 р. закінчив Львівський інститут фізичної культури і спорту. Майстер спорту СРСР (1965 р.). Заслужений тренер УРСР (1979 р.).

Автор Олександр Паук, за матеріалами газети "Український футбол"

<<<