Санний спорт : Марина Галайджян: «Сани – це не просто залізо і пластик, вони мають власну душу»

Після того, як завершили кар’єру багаторічні й незмінні лідери української жіночої збірної з санного спорту – Наталія Якушенко та Лілія Лудан – тягар лідерства і додаткової відповідальності звалила на свої плечі вихованка Львівського училища фізкультури (вип. 2009р.) Марина Галайджян.

Та до статусу лідерки Марина призвичаїлася доволі швидко. Перед початком сезону Галайджян поставила перед собою конкретну мету: увійти до 15 найкращих на етапах Кубка світу. І вже 15 грудня у латвійській Сігулді вона таки фінішувала 15-ою. До Олімпійських ігор у Сочі-2014 Марина підготувала куди зухвалішу мету – забронювати за собою місце у шістці найсильніших, інформує wz.lviv.ua.

– Спершу, звичайно, потрібно завоювати перепустку на Ігри, – розсудливо зауважила Марина Галайджян. – А щоб здобути олімпійську ліцензію, слід наступного сезону в міжнародному рейтингу, який складається за результатами чемпіонату та етапів Кубка світу, потрапити до 30 найкращих. Це реальне завдання.

– Вам уже доводилося випробувати новозбудовану санну трасу у Сочі?

– Змагань на олімпійських об’єктах Ігор-2014 у санкарів ще не було. Однак у жовтні на тренувальному тижні у Сочі ми мали можливість скласти уявлення про трасу. Сочинська траса чудова: плавна, без різких віражів, і водночас швидкісна. І не така складна та небезпечна, як у Турині-2006 чи Ванкувері-2010. При цьому не можу поки що сказати, що ця траса є зручною для мене. Такою вона стане лише тоді, коли після багатьох спусків я знатиму, відчуватиму кожен її сантиметр.

Зазвичай міста-столиці Олімпійських ігор на початках критикують. Так уже повелося. Однак мені там до вподоби усе. Та й не може бути інакше, адже Сочі – моя друга батьківщина. Мій батько – сочинець. І там у мене живе багато родичів: бабуся і дідусь, тітки і дяді, друзі. Тому щоразу приїжджаю туди, наче додому. У ранньому віці я гостювала у сочинських родичів часто. На Олімпійських іграх мені гарантована величезна персональна підтримка.

Також мені подобається змагатися у Сігулді. Щороку ми приїжджаємо до Латвії на збір, тому встигли вже зробити достатньо спусків, щоб назвати латиську трасу своєю доброю знайомою... Загалом, якщо не можу призвичаїтися до якоїсь траси, набираю телефонний номер Наталі Якушенко чи Лілії Лудан і розповідаю про свої невдачі. Вони мене заспокоять і все пояснять, у деталях розкажуть, який віраж і як саме мені слід відпрацювати.

– Ваші попередниці неодноразово скаржилися на проблеми зі стартовим розгоном: в Україні ніде було його тренувати. Після того, як у Львові збудували стартову естакаду, стартовий розгін перестав бути для українських санкарів проблемою?

– На жаль, взимку естакада працює вкрай рідко: щоб наморозити лід, потрібно витратити чимало електроенергії. А фінансування нашого виду спорту не дозволяє робити це у потрібному обсязі. Влітку на санях-ролерах відпрацювати техніку старту на львівській естакаді, звичайно, можна. Але ж ми змагаємося взимку і на льоду, а це принципова різниця. М’язові відчуття при цьому зовсім різні. Тож, щоб відпрацювати власне стартовий розгін, нам потрібно їхати до Німеччини, де є чудові стартові естакади. Щоб старт був ідеальним, потрібно стартувати сотні разів, а то й тисячі. Отже, незважаючи на те, що у нас є власна естакада, проблеми зі стартом у наших спортсменів нікуди не ділися. А з поганим стартом не варто сподіватися на вдалий фініш.

– Чи слідкують тренери за вагою своїх підопічних?

– Ми самі повинні думати про власну вагу. Якщо важитимеш 100 кг, то на старті не зможеш навіть зігнутися. Моя «бойова» вага – 80 кг. Якщо важитиму більше, важко буде робити розгін. Але сильно худнути нам також не можна. Тоді доведеться надягати спеціальні вантажі, щоб збільшити вагу. Адже чим більша вага, тим сани їхатимуть швидше.

– Хто доглядає за вашими саньми?

– До змагань сани готує мій тренер Володимир Вахрушев. А доглядаю я за ними сама: чищу їх, приводжу до ладу їхній зовнішній вигляд – щоб не виглядали побитими чи обдертими. Після кожного тренування чи змагальних заїздів мені потрібно ще півтори–дві години, щоб почистити сани.

У світових лідерок, німкень, у команді є ціла група механіків, які займаються виключно підготовкою саней під конкретну трасу та погодні умови. У кожній команді підготовка саней – це таємниця за сімома замками. Ніхто й ніколи тобі не скаже, які винаходи використовує для того, щоб сани їхали швидше. Нам же сани готують тренери. Наносять на полози «алмазку», рівномірно її розтирають. У наших наставників такий величезний досвід, що їм варто лишень знати температуру повітря, і вони безпомилково підберуть потрібну «натирку».

– Ви пам’ятаєте свої перші сани?

– Звичайно, адже на них я вперше відчула смак швидкості. На наступних своїх санях я проїздила цілих сім років. А сани, на яких я катаюся з початку цього сезону, на рівень вищі, ніж попередні, і дісталися мені у спадок від Наталії Якушенко.

– Санкарі завжди говорять про свої сани, як про живу істоту…

– А як інакше? Сани – це ж не просто залізо і пластик, вони мають власну душу. Я, як і мої колеги, також спілкуюся із санями. Прошу, щоб вони краще мене возили і до фінішу завжди привозили (усміхається). А в кінці обов’язково подякую їм, незалежно від того, наскільки вдало склався для мене заїзд.

Джерело: www.zik.ua

<<<